Не гнівайся на мене отамане, — вів далі Бойко з сумом, — що гірка доля завела не одного з нас в сліпий кут. Бо ми не маємо сили, перемагають нас вороги. Ти рятуйся сам, та й іншим допоможи врятувати життя всіма можливими і доступними тобі засобами, пробирайтеся на Захід, за кордон. Якийсь час я буду пробувати переховатися тут, а потім і сам подамся десь далі, підшукаю спокійніше місце. Дуже мені шкода тих хлопців які повірили в амнестію, повірили в брехню "трьох жидів верховодів", що оголосили амнестію. Тепер всі наші хлопці загинули…
Отак, слухаючи журливу розповідь Бойка, отаман Ґонта і його варта та господар хати, посиділи всі разом при гостинному стлі, підкріпилися, чим Бог обдарував, а тим часом прийшла пора й вирушати. Попрощавшись, від'їхали своєю дорогою.
Коли вернулись до свого табору, отаман Ґонта зібррав усіх повстанців і розповів їм почуте, яка доля чекає всіх тих що повірять в большевицькі обіцянки, повірять в амнестію.
Минав час, повстанські лави маліли щодня, але в амнестію вже ніхто не вірив.
Отаман Ґонта не вступав у бої з ворогом, не мав сили і обмежувався лише незначними наскоками в разі потреби. Дехто з повстанців лишав загін, конспіруючись переходив на мирну працю, вливався до загального людського моря. Але решта все чекала і сподівалась якихось змін. Нетерпляче ждали повернення посланця з Польщі, а може й самого уповноваженого від уряду УНР, і штабу Армії.
Нарешті прийшла довгожданна весна 1922 року, але й вона не принесла бажаних надій і щастя повстанцям. Їхні загони щодалі то меншали. Хто міг, відходив і якось влаштовувався на цивільну працю.
Але все ж лишалася чимала частина козаків, які ждали посланця з Польщі і розпорядження від Уряду УНР, і дочекались його серед літа.
Одного соняшного запашного дня до Холодного Яру прибув сподіваний посланець із Польщі, а з ним і уповноважений від Уряду УНР, на прізвище полк. Бойко!
Отамани повстанських відділів та їхні заступники зібралися до Холодного Яру на нараду, яку, вступним коротким словом, відкрив отаман Ґонта, та попросив до слова уповноваженого полковника Бойка.
Полковник Бойко після короткого привітання, розповів зібраним те, що вже повстанці чули, та не хотіли б його більше чути.
— Я, — почав полковник Бойко, — є уповноважений від нашого Уряду і штабу Армії УНР. Прибув до вас із дорученням від штабу Армії, щоб сказати вам в якому стані ми тепер перебуваємо. Польща припинила війну з большевиками, помирилася з ними. Наше військо інтерноване і тепер перебуває за колючими дротами в таборах. На жаль, ніяких надійна краще майбутнє Уряд УНР не передбачає. Ніхто не хоче прийти нам на допомогу. До кого ми не зверталися — скрізь відмова. Ми безсилі!
— То ж Уряд УНР, — продовжував полк. Бойко, — звертається до вас з закликом припинити повстанські дії, і не пробувати більше підіймати повстання, бо нагода до того минула.
— Мусите подумати тепер про самоліквідацію і перехід до громадської праці. Помагайте відходити в запілля, добре конспіруйтесь, пристосовуйтесь до місцевих обставин. Кому є можливість, трапляються шляхи — пробирайтесь в Польщу, Румунію, взагалі на Захід. Вас там прий муть і допоможуть, про це вже подбає Уряд УНР.
Ми будемо, мусимо ждати слушного часу, сприятливої нагоди, якщо діждемось, щоб відновити нашу боротьбу. Ми віримо, надіємось що така нагода прийе, пізно чи рано а світ впізнає що то за большевизм, комуна сама себе покаже своєю діяльністю. І наш нарід, збаламучений большевицькою пропагандою, колись очуняє, витверезвиться з чаду большевицьких обіцянок, раю на землі.
Полковник Бойко своєю інформацією, своїми прогнозами остаточно всіх приголомшив. Почалась широка й запальна дискусія — що робити? Довго говорили, виступали одинцем, вели суперечки в гуртках, але доброго виходу з скрутного становища ніхто не бачив. Так і розійшлись. В своїх загонах кожний отаман мусить оголосити своїм старшинам і козакам про почуте на цій нараді. Допомогти документами та грішми всім тим що відходять до приватнього життя. Хто ж не хоче, або не може лишатися на рідних землях, тим допомогти перейти кордони на еміграцію, добре забезпечивши документами, в Польщу чи Румунію.
Отаман Чирнота, який, після смерти Чучупаки, прибрав собі кличку — Деркач, зголосився що він і далі лишається в Холодному Яру.