Читать онлайн "Стійкий принц. Дама-примара" - де ла Барка Педро Кальдерон - RuLit

Ось юдейська назва міста, Що Сеутою зоветься По-арабському: це слово Означає «гожість» – честю Присягнусь: воно прекрасне — Місто, вирване у тебе Із корони, бо накликав Ти немилість Магомета.[13] Ображають нашу гордість Й славу воїнську знамена Португальські, що тріпочуть На його високих вежах. Наче камінь спотикання Місто це; немов тенета, Поступ наш воно скувало, Потьмарило добре ймення І, Кавказом неприступним[14] Ставши на шляху твоєму, Ніл звитяг твоїх спинило, Що в іспанські ринув землі. Отже, мав я обдивитись Всі укріплення ретельно, Щоб докладно доповісти, Як зненацька і безпечно Підійти до стін Сеути Та й удар завдати врешті Ворогові. Перемогу Хай тобі дарує небо В справі цій, хоча відкласти Нам її, королю, треба. Є обставина, що робить Нині план твій нездійсненним, Бо тепер на нас чатує Зовсім інша небезпека: Військо, що його збирав ти Для взяття Сеути ревно, Раджу я тобі негайно Повернути в бік Танжера,[15] Щоб його та ж сама доля Не спіткала, те ж безчестя. В цьому я переконався Якось вранці: в чистім небі Сонце заспане з’явилось, Розігнавши хмари темні, Золотом свого волосся Огорнуло цілу землю, Всі троянди та жасмини, І ясній зорі небесній Обережно осушило Сльози сніжні та вогненні, Обернувши їх на перла. Я забачив силуети Кораблів якихось в морі, Та не міг сказати певне, Хоч би як вдивлявся пильно, Що це – кораблі чи скелі. Так художник на картині Іноді майстерним пензлем Незбагненне щось малює, Схоже на міраж в пустелі — Чи то пасмо гір далеких, Чи міста якісь славетні, — Завжди відстань заважає, Все зображує непевним: Там, у синьому безмежжі Світла й тіні гра химерна Хвилі з хмарами змішала, Глиб морську й високість неба. Ми очам не йняли віри, Намагаючись даремно Розрізнити хоч би обрис Невиразних тих предметів. Нам спочатку всім здалося, Що вони сягають неба, Ми подумали, це хмари, Що над морем – ген, далеко — Нависають, щоб зненацька Зливою пролитись щедро. Це скидалося на правду, Бо немов хотіли всеньке Море випити до краплі Їхні тіні незліченні. Згодом тварями морськими Нам здалися ті химери, Що, мов почет за Нептуном,[16] Виринули на поверхню: Плавниками, що об хвилі Б’ються, нам ввижалось спершу Те, що потім обернулось На вітрила корабельні. Поступово наближався Вавилон[17] той, і нарешті Ми збагнули: не висячі Це сади,[18] а щогли й реї. І тепер на власні очі Кожен бачив: безперечно, То не чудиська, не хмари, То – армада чужоземна.[19] Ми дивились, як об судна Хвилі билися шалено, Здиблені, мов срібні гори, Наче скелі кришталеві. Я, угледівши це диво, Розвернув свої галери — Іноді до перемоги Нас приводить вчасна втеча — І, оскільки в тих широтах Все я знаю достеменно, В бухту увійшов, сховавшись Там за дві високі скелі. Непоміченим лишившись, Я перечекав нашестя Сил, яких іще не знали Море, і земля, і небо. Пропливла повз нас армада. Не вагаючись, за нею Вийшов у відкрите море Я, королю, обережно, — Так мені кортіло взнати Ціль ворожого маневру. Справдились мої надії, Бо допомогло нам небо: Корабель один відбився Від флотилії всієї І, пошарпаний вітрами, Ледь тримався на поверхні. Потім я уже дізнався: Буря перед тим страшенна Корабель той потрощила, Не завдавши шкоди решті. Воду вичерпати з трюму Намагалися даремно Моряки; жбурляли хвилі Безпорадне їх суденце, І ніхто не знав напевне, Чим скінчиться ця халепа. Підійшов до них я ближче, І вони, клянуся честю, Хоч і упізнали мавра, Вражені були приємно: Люди й ворогові раді Іноді в годину смерті. Так хотілося їм жити, Що вже деякі швиденько Заходились по канатах На мою галеру дертись І в полон мені здалися. Інші їх кляли шалено І гукали: вічно жити Буде той, хто гине з честю! — Годі й слухати, королю, Португальські теревені. Та мені один із бранців Виклав плани їх таємні. Він сказав, що з Лісабона Та армада до Танжера Вирушила, щоб в облогу Взяти місто і на вежах Вивісити нам на пострах Прапор з осоружним гербом, Що його ти з люттю бачиш Над Сеутою щоденно. За наказом Едуарда Португальського,[20] що ревно Здобував у битвах славу, І вона сягнула неба На орлиних крилах Риму, — Два брати його славетні, Дон Енріке[21] й дон Фернандо,[22] Мужні воїни й, до речі, Орденів Христа[23] й Авіса[24] Два магістри – ти їх легко По одежі упізнаєш: На одному хрест зелений, А на другому – червоний — Вийшли з військом незчисленним: В ньому чотирнадцять тисяч Найманців, а також безліч Добровольців; сильні коні Португальців самопевних Вбрані в тигрячі попони І скажені, мов пантери. Я гадаю, їхнє військо Висадилось вже на берег Африканський чи принаймні Підпливає до Танжера. Вийдемо в похід негайно, Боронити місто треба: На чужинців, мій королю, Підніми канчук священний І сторінку безпомильно Віднайди у книзі смерті, Щоб пророцтво морабітів[25] Нині справдилося врешті І корона португальська Тут, на цьому узбережжі Африки, уже сьогодні Смерть знайшла свою ганебну. Хай весь світ сьогодні бачить, Як твій меч немилосердний У червоний колір крові Викрасить поля зелені!