З’являється дон Хуан.
Дон Хуан
О сеньйоре,
Мури міста обдивлявся
Нині пильно я, та раптом
Вершників загін побачив
Під горою. До Танжера
Той загін із Феса мчався
Швидко так, мов це не люди
Зовсім, а пташина зграя.
Їхні коні легконогі
Суходолу ледь торкались:
Небо і земля не знали,
Чи летять вони, чи скачуть.
Дон Фернандо
Вийдемо їм навперейми:
З аркебузами[26] солдати
Стануть першими, за ними
Вершники, закуті в лати,
Розташуються, Енріке,
І озброєні списами.
Що ж, до бою! Як на мене,
Це початок непоганий.
Вище голову!
Дон Енріке
Я – брат твій,
І мене зрадливість часу
Не лякає, образ смерті
Не страшний мені, Фернандо.
(Ідуть.)
Бріто
Я ж у польовім шпиталі
Про здоров’я буду дбати.
Ач, яка запекла бійка!
Наші перейшли у наступ.
Я видовищем цим ладен
Безустанно милуватись.
Бріто зникає, чути брязкіт зброї, і з’являються дон Хуан і дон Енріке, кожен веде двобій з маврами.
Дон Енріке
Навздогін мерщій, бо маври
З поля бою вже тікають.
Дон Хуан
На людські та кінські трупи
Налетіла чорна галич.
Дон Енріке
Я не можу зрозуміти,
Де подівся дон Фернандо.
Дон Хуан
Десь він зник, бо захопився
Переслідуванням маврів.
Дон Енріке
Дон Хуан
До твоїх я послуг завжди.
Вони зникають, і з’являються дон Фернандо зі шпагою Мулея та Мулей із серцеподібним шкіряним щитом.
Дон Фернандо
Тут, на цьому бойовищі,
Що скоріш могилу братську
Нам нагадує і може,
Безумовно, з повним правом
Зватися вертепом смерті,
Ти один лишився з маврів:
Всі здались чи повтікали.
Ти не втік – твій кінь конає
У пилюці, з рота піну
Вивергає він криваву —
І твоїм життям віднині
Тут, на полі, де змішались
Трупи вершників і коней,
Тільки я розпоряджаюсь.
Я радію перемозі,
Що мені віщує славу, —
Жаль лише, що не гвоздики
Бойовище прикрашають,
А червоною від крові
Нині вся округа стала.
О, якби ж то людські очі
Зроду цих страхіть не знали,
Не дивились на руїни
І не бачили страждання,
І поля не червоніли,
А були у зелень вбрані!
Я тебе своїм завзяттям
Переміг у рукопашній
І з усіх численних коней,
Що без вершників зостались,
Вибрав скакуна баского:
Він мені спочатку здався
Сумішшю вогню та вітру,
Тільки іншої він масті.
Кінь цей – бездоганно білий,
І тому вода вважає,
Що зі снігу це створіння
І вона йому за матір.
Отже він прудкий, як вітер,
Наче блискавка, прекрасний,
Білосніжний, наче лебідь,
Мов змія, верткий та жвавий,
Незрівнянний у гонитві,
В битві – гордий і безстрашний:
Грива на вітру тріпоче,
Сила чується в іржанні.
На його хребті могутнім
Умостившись, подолали
Ми з тобою море крові:
Гнаний чотирма вітрами,
Він, немов жива галера,
Нас до берега доправив;
На його боках лишились
Від острог чотири рани.
Та стомився кінь, бо ноша
Заважка і для Атланта,[27]
Хоч, можливо, що знегоди
І тварини відчувають,
І в прозрінні сам до себе
Так промовив кінь арабський:
«Бачу я, що мавр сумує,
І радіє португалець,
То невже я в цій пригоді
Поведусь, мов підлий зрадник?
Не зроблю вперед ні кроку!»
Я збагнув, що ти в печалі:
Як би поривання серця
Стримати не намагався,
Викажуть вуста і очі
Стан твій, бо, немов вулкани,
Вивергають щирі сльози
І приглушені зітхання
Із грудей, тому що в битві
Переміг тебе я, мавре.
Чи ж можлива річ, щоб доля
Спромоглась одним ударом
Гордий дух твій засмутити?
Певен я, не в цьому справа:
Воїн, що у грізній битві
Мужність виказав чималу,
Навіть втративши свободу,
Побиватись так не стане.
Мавре, поки не дістались
Ми у табір португальський,
Горем поділись, – можливо,
Сповідь принесе розраду.
Я тобі цю невелику
Послугу зробити радий;
Не ображу честь і гідність
Я нескромним запитанням:
Певен я, що ти страждаєш
Не тому, що волю втратив.
Вір мені, полегшить душу
І вгамує біль зізнання.
Я, що за велінням долі
Став причиною нещастя,
Хочу принести полегкість
У твоїх поневіряннях,
Все готовий задля цього
Я зробити, мужній мавре.
вернуться
Аркебуза – ґнотова рушниця, яку заряджали з дула кам’яними, пізніше свинцевими, кулями.
вернуться
Атлант – у давньогрецькій міфології брат Прометея, титан, який за участь у боротьбі проти богів був приречений утримувати на своїх плечах небо.