Удар електрострумом був для Возняка за знак пошани. Він гордо називав себе інженером-електроніком, а це значило, що удари струму були для нього буденщиною. Якось він виготовив настільну гру типу рулетки, де четверо гравців ставили великі пальці у спеціальні пази і, коли кулька зупинялася, одного з гравців «било» невеликим зарядом електроструму.
- Електронщики не побояться зіграти в цю гру, а програмісти злякаються, - зауважував Возняк. (Обігруються англійські словосполучення hardware guys і software guys. — Прим, пер.)
Навчаючись у випускному класі, Возняк також підробляв у Sylvania і вперше отримав там змогу попрацювати з комп’ютером.
Він сам опанував мову програмування Fortran і вивчив інструкції до більшості відомїіх на той час комп’ютерних систем. Потім він вивчав технічні характеристики найновіших мікрочипів і намагався перебудувати комп’ютери, використовуючи ці досконаліші складові. Він ставив собі завдання відтворити якусь комп’ютерну схему, використовуючи менше деталей, але зберігаючи всі її властивості. Кожного вечора він намагався вдосконалити схему, шо була розроблена напередодні. Під кінець останнього року в школі він став справжнім майстром.
- Я міг спроектувати комп’ютер, використовуючи вдвічі менше чинів, аніж фірма-виробник відповідної моделі, але всі ці розробки були лише на папері, — каже Возняк.
Він ніколи не розповідав про свої досягнення друзям. Зрештою, більшість сімнадцятирічних цікавилася зовсім іншим.
Ще у випускному класі Возняк якось побував у Колорадському університеті. Хоча того дня університет був закритий (якраз був День подяки), йому вдалося знайти студента інженерного факультету, який погодився провести невеличку екскурсію їхніми лабораторіями. І потім Воз благав батька дозволити йому вступити саме в той університет, хоч плата за навчання там була значно вишою, ніж їхня сім’я могла собі дозволити. Вони зійшлися на такій угоді: йому дозволять один рік там повчитися, після чого він переведеться в місцевий технікум Де Анца. Але, прибувши в Колорадо восени 1969-го, він стільки часу дурникував (наприклад, роздруковуючи гори листівок з написом «Ніксона - геть!»), шо провалив кілька іспитів і отримав догану. Крім того, на створену ним програму з обрахунку чисел Фібоначчі було витрачено стільки комп’ютерного ресурсу, шо йому навіть погрожували виставити за це окремий рахунок. Зважаючи на всі ці обставини й пам’ятаючи угоду з батьками, під кінець навчального року Стівен був психологічно готовий повернутися додому та продовжувати навчання у місцевому технікумі.
Після доволі спокійного року в Де Анца Возняк узяв академвід-пустку, шоби трохи підзаробити. Він знайшов роботу в компанії, шо займалася виготовленням комп’ютерів для Каліфорнійського вівділення транспортних засобів (аналог МРЕВ ДАІ в Україні. — Прим, пер.), де один із колег зробив йому чудову пропозицію: він забезпечує Возняка необхідними запчастинами, а той робить комп’ютера, якого спроектував на папері. Стівен Возняк вирішив використати мінімально необхідну кількість чипів — по-перше, це було додатковим випробуванням, по-друге, він не хотів зловживати шедрістю свого товариша.
Значну частину роботи було зроблено в гаражі його знайомого
— Білла Фернандеса, який жив поруч та все ще вчився у Гоумстед-ській школі. Щоби робота йшла легше, вони її скрашували величезною кількістю випитого лимонаду, потім їздили на велосипедах до найближчого супермаркету Safeway, шоби здати пусті пляшки, а на отримані гроші купити ще лимонаду.
- Ось чому ми почали називати це «лимонадним комп’ютером»,
— пригадує Возняк.
По суті, то був калькулятор, який міг обраховувати числа та показувати результати за допомогою світлодіодів у вигляді одиниць і нулів.
Коли вони закінчили роботу над тим апаратом, Фернандес вирішив познайомити Возняка із кимось, кого, за його словами, той обов’язково мусить запізнати.