- Гадаю, я поїхав би до Нью-Йорка, якби не вступив тоді до університету, — згадував він, роздумуючи, наскільки б змінилося його життя (а можливо, й наше), якби він обрав інший шлях.
Коли батьки підштовхнули його до університету, він відповів із пасивною агресією. Хлопець навіть не розглядав можливості навчатися у державному виші, як, скажімо, у Берклі, де вже був Возняк, і не зважав на те, що ті заклади значно дешевші. Не хотів він іти й у Стенфорд, який був практично за рогом і де, швидше за все, запропонували б Джобсу стипендію.
- Ті, хто поступав у Стенфорд, уже знали, що вони хочуть робити, — говорив він. — Вони не були надто пов’язаними з мистецтвом. Я ж хотів чогось більш художнього та цікавого.
І він наполіг, що хоче вступити до Університету Ріда у Портлен-ді, що в штаті Орегон, який був найдорожчим у СІЛА. Він саме гостював у Воза в Берклі, коли батько зателефонував із новиною, що Стіва прийняли до Ріда. Батько намагався відмовити його від навчання там, а згодом це робила і мама. Вони казали, що не можуть дозволити цього фінансово. Але син відповів ультиматумом: якщо він не піде до Ріда, він не піде нікуди. І вони, як завше, відступили.
У Ріді навчалася тисяча студентів - половина з того, що було у школі Гоумстед. Студенти університету вирізнялися вільним стилем життя гіпі, який не особливо поєднувався з високими академічними стандартами та жорстким розкладом закладу. П’ять років по тому Тімоті Лері — гуру психоделічного просвітництва — проводив тур університетом від організації «Ліга Спіритичних Довершень» (ЛСД) і научав своїх слухачів: «Як і кожна велика релігія з минулого, ми намагаємося знайти божественність в душі... Ми окреслюємо ці давні завдання у метафорі сучасності — вступи, налаштуйся, залиш». Багато хто зі студентів Ріда сприймав усі три «заповіді» серйозно. Тому у 1970-х роках більше третини студентів покинули навчання в Ріді.
Коли восени 1972-го прийшов час зараховувати Джобса до вищу, батьки повезли його у Портленд. Але, влаштовуючи чергову акцію протесту, він заборонив їм іти до студмістечка. Він навіть не попрощався з ними і не подякував. Пізніше Стів згадував про той момент із нехарактерним для нього каяттям:
- Це одна з тих речей, за яку мені у житті соромно. Я не дуже чуйний,
але я справді образив їх тоді. Я не мав так чинити. Вони зробили так
багато, аби я зміг там навчатися, а я не хотів, щоби вони там були. Я
не хотів, щоби хтось узагалі знав, що у мене є батьки. Хотів виглядати сиротою, у якого немає ні коріння, ні зв’язків, ані минулого і який
об’їздив країну потягами і просто з’явився нізвідки.
Пізніше, того ж 1972 року, значні зміни трапилися у житті багатьох американських студмістечок. Участь у В’єтнамській війні й призов військових уже не мали такого широкого охоплення. Політична активність в університетах потроху вшухала, і в багатьох нічних розмовах у студентських гуртожитках все більше обговорювали шляхи до самовдосконалення. Джобс раптом захопився різноманітними книжками з духовності та просвітництва. Особливо йому подобалася книга Баби Рами Дас, народженого Річардом Альпертом, «Будь тут зараз» - путівник для медитацій і вживання психоделічних наркотиків.
- Його вчення було таким глибоким, - казав Джобс. - Книга змінила мене та багатьох моїх друзів.
Найближчим із цих друзів був інший першокурсник із клочку-ватою борідкою, якого звали Деніел Коткі. Він познайомився з Джобсом у Ріді й розділяв його інтереси в дзен, музиці Ділана та наркотиках. Коткі походив із багатого передмістя Нью-Йорка і був розумним хлопцем із дешо дитячою манерою поведінки. А захоплення буддизмом надавало йому ше більшої м’якості. Духовні цінності змусили Деніела відцуратися матеріального, та він був вражений касетною декою Джобса.
- Стів мав бобінний програвач ТЕАСі багато нелегальних записів Ділана, — пригадує Коткі. — Він був зухвалий і технологічно обізнаний.
Джобс став більше проводити часу з Коткі та його дівчиною Елі-забет Голмс, незважаючи на те, шо він образив її відразу після їхнього знайомства, настирливо розпитуючи у неї, скільки грошей вона б хотіла за секс з іншим чоловіком. Згодом вони подорожували разом автостопом, до ночі розмовляли про значення життя у гуртожитку, ходили на фестивалі кохання у місцевий храм Харе Крішни та на безкоштовні овочеві обіди у Дзен-центр.
- Було дуже весело, - розповідає Коткі. — Ми також насолоджувалися філософією, адже сприймали дзен дуже серйозно.