Прибувши без почту та фанфар, він виглядав невимушено в тому самому чорному светрі, який надягав на конференцію розробників. Стів вийшов на подіум із перемикачем у руці й провів двадцять хвилин, показуючи слайди проекту членам ради. Розгігадаючи лискучу, футуристичну, досконалої круглої форми будівлю, зображення якої з’явилося на екрані, він зупинився й усміхнувся.
- Скидається на те, що сюди приземлився космічний корабель,
— сказав Стів і за кілька митей додав: — Гадаю, що ми стоїмо перед можливістю збудувати найкращу офісну будівлю в світі.
Наступної п’ятниці Джобс надіслав електронного листа колезі зі свого давнього минулого, Енн Бауерз, удові співзасновника Intel Боба Нойса. Вона колись працювала керівником відділу кадрів у ранніх 1980-х, маючи в обов’язках приводити до тями Джобса після його істерик і заліковувати душевні рани співробітників. Джобс
запитав, чи не могла би вона з ним зустрітися наступного дня. Бауерз на той час була в Нью-Йорку, та вона приїхала до нього додому в неділю, після повернення. На той час він знову нездужав, страждав від болю й безсилля, але з радістю показував їй архітектурну подачу нового бізнес-центру.
— Ти маєш пишатися Apple, - сказав він. - Ти маєш пишатися тим, ш;о ми побудували.
Тоді він подивився на Енн і поставив їй запитання, яке майже звалило жінку з ніг;
— Розкажи мені, яким я був у молодості.
Бауерз спробувала відповісти йому чесно;
— Ти був дуже запальною і складною в спілкуванні людиною. Але твоє бачення заворожувало. Ти казав нам; «Подорож — це нагорода». І, як виявилося, це було правдою.
— Так, — кивнув Джобс. — Я таки навчився дечого на шляху.
Тоді, через декілька хвилин, він повторив це, неначе бажаючи
переконати Бауерз і самого себе в цьому.
— Я таки навчився дечого. Справді навчився.
У Джобса було нестерпне бажання застати синів шкільний випускний, котрий мав відбутися в червні 2010 року.
- Коли в мене діагностували рак, я уклав угоду з Богом, чи як Його назвати, виголосивши, що всім серцем хочу побачити випускний Ріца, і це тримало мене протягом 2009 року, — поділився він.
Будучи старшокласником. Рід виглядав похмурим, як і колись його батько у вісімнадцятирічному віці, із хитрющою і трохи бунтівничою усмішкою, напруженим поглядом і копицею темного волосся. Але від матері він успадкував ніжність і до болю вразливу співчутливість, чого бракувало його батькові. Рід був демонстративно люб’язним і старався догодити. Коли Джобс сидів, засмучений, за кухонним столом, утупившись у підлогу — що траплялося нерідко під час хвороби, - єдиним, що точно запалювало іскорку в його очах, був прихіц Ріда.
Ріц обожнював батька. Незабаром після того, як я почав працювати над цією книгою, він забіг до мене у готельний номер і, як то часто робив його батько, запропонував прогулятися. Він сказав, дивлячись на мене напруженим, щирим поглядом, що його тато не був холодним бізнесменом, який тиіьки й шукає наживи; його мотивувала любов до своєї справи та гордість за ті витвори, які він виготовляв.
Коли в Стіва діагностували рак. Рід почав у свої літні канікули працювати в онкологічній лабораторії Стенфордського університету, проводячи секвенування ДНК, щоби знайти генетичні маркери раку товстої кишки. Під час одного експерименту він віцсте-жував, як відбуваються мутації хвороби всередині родини.
— Одна з дуже небагатьох приємностей у моїй хворобі — це те, що Рід почав проводити чимало часу з дуже хорошими лікарями, — сказав Джобс. — Його ентузіазм щодо цього точно такий самий, як був у мене до комп’ютерів, коли я був у його віці. Гадаю, що найбільші інновації в двадцять першому столітті відбудуться на перехресті біології та технології. Починається нова ера — так само, як починалася нова цифрова доба тоді, коли я був у його віці.
Рід використав своє дослідження раку як основу для доповіді, яку він представив перед своїм класом у школі Crystal Springs Uplands. Коли юнак описував, як він використовував центрифуги та барвники, щоби простежувати послідовність новоутворень ДНК, його батько сидів у залі й весь світився від гордості за сина, як і всі решта члени родини.