Проте на початку 2011 року стало зрозуміло, що це не було одним із типових тимчасових погіршень. Лікарі виявили нові пухлини, і через симптоми, пов’язані з раком, апетит у Стіва погіршився ще сильніше. Лікарі ніяк не могли вирішити, скільки медикаментів у такому виснаженому стані зможе прийняти його організм. Кожна частинка його тіла віддавала таким болем, ніби його побили, розповідав Джобс своїм друзям, стогнучи й інколи згинаючись навпіл від болю.
То було замкнуте коло. Розвиток раку викликав біль. Морфій та інші знеболювальні, які Джобс приймав, пригашували його апетит. Його підшлункова залоза була частково ввдалена, а печінка — замінена, тож система травлення була пошкоджена й не могла добре вбирати протеїн. Втрата ваги не дозволяла включити агресивну фармакотерапію. Виморене тіло зробило його більш уразливим до інфекцій, як і імунодепресанти, які доводилося приймати, щоби організм не відторгав трансплантованої печінки. Втрата ваги зменшила ліпідні шари навколо його больових рецепторів, через що він страждав ще більше. А також Стів був схильним до різких перепадів настрою, які відзначалися тривалими нападами злості та депресії, що ще більше понижувало апетит.
Проблеми з харчуванням Джобса посилювалися протягом років через його психологічне ставлення до їжі. Коли він був молодим, то дізнався, що можна викликати ейфорію та екстаз постом. Тож навіть попри те, що Стів знав, що мусить їсти — лікарі благали його споживати протеїн високої якості, — десь на задвірках його підсвідомості, як він сам це визнавав, залишався інстинкт до постування та дієт, як то фруктові режими Арнольда Ерета, які він перейняв ще в підлітковому віці. Лорін постійно казала йому, що це - безглуздя, навіть зауважувала, що Ерет помер у віці п’ятдесяти шести років, перечепившись і вдарившись головою, а також гнівалася, коли він приходив до столу й просто сидів мовчки, втупившись собі в коліна.
— я хотіла, щоби він змусив себе поїсти, - розповіла вона, - і атмосфера вдома була надзвичайно напруженою.
Браяр Браун, їхній кухар, який працював неповний робочий день, продовжував приходити й готувати безліч здорових страв, але Джобс пробував язиком одну чи дві з нїіх і казав, що всі вони неїстівні. Одного вечора Стів оголосив:
— Я, мабуть, міг би з’їсти трохи гарбузового пирога, - і врівноважений Браун приготував прекрасний пиріг за годину.
Джобс з’їв лище один шматочок, але Браун був дуже втішений.
Лорін спілкувалася з фахівцями з розладів харчової поведінки й психіатрами, але її чоловік цурався їх. Він відмовлявся приймати будь-які медикаменти або ж хоч якось лікувати свою депресію.
— Коли в тебе є почуття, - казав Стівен, - як то смуток чи гнів через твій рак чи твоє становище, маскувати їх означає жити штучним життям.
Замість того Джобс упав у іншу крайність. Він став похмурим, слізливим і надміру драматизував, скаржачись усім навколо, що він ось-ось помре. Депресія стала частиною замкнутого кола, оскільки спричиняла до того, що він їв усе менше.
Світлини та відео з Джобсом, який виглядав змарнілим, почали з’являтися в он-лайні, і чутки про те, як сильно він нездужає, швидко поширювалися. Проблема полягала в тому, усвідомила Лорін, що чутки мали реальне підгрунтя й не могли просто зникнути. Джобс лише луже неохоче погодився взяти лікарняну відпустку два роки тому, коли його печінка слабнула, і цього разу він також відкидав цю думку. Для Стіва це виглядало, наче покинути свою батьківшдну й не мати впевненості в тому, що він у майбутньому зможе туди повернутися знову. Коли він, зрештою, схилився перед неминучим у січні
2011 року, члени ради директорів були готові до цього; телефонна нарада, під час якої він сказав їм, що хотів узяти ще одну лікарняну відпустку, тривала всього три хвилини. Він часто обговорював із радою під час закритих засідань свої думки з приводу того, хто міг очолити компанію, якби щось трапилося з ним, пропонуючи короткотривалі й довготривалі можливі комбінації. Але не було сумнівів, що за цих обставин Тім Кук знову керуватиме ухваленням буденних рішень.
Наступної суботи, по обіді, Джобс дозволив своїй дружині скликати його лікарів на зустріч. Він усвідомлював, що зараз стоїть перед проблемою, якої б ніколи не допустив в Apple. Його лікування було фрагментоване, а не інтегроване. Кожна з його численних болячок лікувалася різними спеціалістами — онкологами, спеціалістами по знеболенню, дієтологами, гепатологами і гематологами, — але вони не були координованими й не мали узгодженого підходу, як то Джеймс Ісон робив у Мемфісі.