— Зазвичай він сидів, забившись у куток, займався чимось своїм і не виявляв жодного бажання мати щось спільне зі мною чи з рештою класу.
Вчитель ніколи не довіряв Стівену ключів від свого складу. Одного дня хлопцеві потрібна була якась запчастина, якої він ніде не міг знайти, тож він зателефонував за рахунок абонента у Детройт до виробника, компанії Burroughs, і сказав, що зараз розробляє новий продукт і хоче протестувати їхню запчастину. Потрібна йому річ прибула повітряною поштою через декілька днів після цієї розмови. Коли Мак-Калум запитав Джобса, де він узяв запчастину, хлопець розповів — з неприхованою гордістю — про свій дзвінок за рахунок абонента і про ту байку, яку повідав виробникові.
— Я страшенно розлютився, — розповідав потім Мак-Калум. — Я не хотів, щоби мої учні поводилися таким чином.
Джобс відповів на це так:
— Я не маю грошей на цю телефонну розмову. Натомість у них грошей предостатньо.
Джобс навчався у класі Мак-Калума один рік замість трьох, які пропонувалися за програмою. Під час однієї з практичних робіт він сконструював прилад із фотоелементом, який умикав електричну схему при потраплянні на нього світла, — те, що міг зробити будь-який учень старших класів, маючи базові знання з електроніки. Хлопцеві значно цікавіше було бавитися лазерами — оскільки з ними його познайомив тато. Стів зі своїми товаришами створив світлове шоу для вечірок, відбиваючи лазерне світло дзеркалами, які були прикріплені до колонок його стереосистеми.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
ДИВНА ПАРОЧКА
Два Стіви
Навчаючись у класі Мак-Калума, Стівен Джобс познайомився з одним випускником, який був учительським улюбленцем та найздібнішим його учнем і за свої дивовижні успіхи взагалі став шкільною легендою. Стівен Возняк, молодший брат якого займався плаванням в одній команді з Джобсом, був майже на п’ять років старший за Стівена та набагато краще розумівся на електроніці. Проте в усьому іншому він був типовим школярем.
Як і Джобс, Возняк багато чого навчився у свого батька. Однак це були різного роду уроки. Пол Джобс, попри те що не мав навіть середньої освіти, вмів отримати гідний прибуток, навіть ремонтуючи машини, бо знав, де шукати дешеві запчастини. Френсіс Возняк, відомий також як Джері, був випускником Каліфорнійської політехніки, провідним гравцем університетської футбольної команди (мається на увазі американський футбол. — Прим, пер.), й у підсумку працював ракетним інженером у компанії Lockheed (провідний американський виробник у літакобудівній і аерокосмічній галузях. — Прим. пер.). Він возвеличував інженерію і дещо зверхньо дивився на людей інших професій.
— Пам’ятаю, як він розповідав, що інженери — найповажніша каста у нашому світі, — згадує Возняк-молодший. — Адже завдяки їм цивілізація може досягти якісно іншого рівня розвитку.
Один із найперших спогадів Стівена Возняка — як на вихідні він разом із батьком був на його роботі, і тато, щоби син мав чим побавитися, виклав перед ним цілу купу різноманітних деталей. Хлопчик також із захопленням спостерігав, як його батько намагався розпрямити хвилеподібну лінію на екрані й таким чином довести, що спроектована ним схема працює.
— Я бачив, що все, що робив мій тато, було важливим, і що робив він це належним чином.
Воз — його вже тоді так кликали — розпитував про всілякі резистори і транзистори, які були розкидані по всій хаті. Батько брав дошку, крейду та ґрунтовно все пояснював.
— Принцип роботи резистора він мені розтлумачив, коли я навчався в другому класі. Пояснюючи поняття опору, він доходив аж до атомів і електронів. При цьому тато не використовував жодних формул чи рівнянь, а просто все малював.
Батько Возняка навчив його й дечому іншому: ніколи не брехати. І це міцно вкоренилося в його дещо дитячій та соціально незграбній особистості.
— Мій тато вірив у чесність. Власне, крайню її форму. І це найважливіша річ, якої він мене навчив. Я ніколи не обманюю, навіть тепер. (Деякі виключення робилися суто задля вдалого розіграшу.)
Крім того, чоловік прищепив сину відразу до надмірних амбіцій, і це завжди відрізняло Воза від Джобса. На святкуванні з нагоди виходу на ринок чергового продукту Apple, після сорока років знайомства зі Стівом, Воз розповідав, наскільки вони були різні.
— Тато якось сказав мені: «Завжди намагайся бути посередині», — згадував Стівен Возняк. — Я ніколи не прагнув вершин, яких досяг Стів. Мій батько був інженером, і це те, ким я прагнув бути. Я був занадто скромним, щоби стати бізнес-лідером рівня Стіва.
Вже у четвертому класі Возняк був, як він сам каже, «електроніком». Хлопчині було набагато легше бавитися із транзисторами, аніж спілкуватися з дівчатами. Він починав справляти враження зацикленого бовдура, якого ніщо, окрім мікросхем, не цікавить. У віці, коли Джобс гадав, як працює вугільний мікрофон (батько не зумів пояснити принцип його роботи), Возняк використовував напівпровідники для творення переговорної системи, що включала у себе також підсилювачі, реле, електронні лампи та передавачі і яка зв’язувала дитячі кімнати шести сусідських будинків. А у віці, коли Стів Джобс складав найпростіший радіоприймач, Возняк працював над радіо Hallicrafters, яке, маючи функції як прийому, так і передачі сигналу, було найскладнішою аматорською радіосистемою того часу.
Воз завжди любив почитати журнали з електроніки, які виписував його батько. Особливо його зачаровували історії про нові комп’ютери, скажімо, потужний ENIAC (електронно-обчислювальна машина, створена в 40-х роках XX ст. у США. — Прим. пер.). Оскільки юний Возняк чудово розбирався в Булевій алгебрі, його захоплювала аж ніяк не складність комп’ютерів, а навпаки — те, наскільки просто вони були зроблені. У восьмому класі юнак сконструював калькулятор, який на десяти мікросхемах містив сотню транзисторів, дві сотні діодів і стільки ж резисторів. Возняк отримав за нього головну нагороду на місцевому конкурсі з електроніки (під егідою ВПС США), і це при тому, що в конкурсі брали участь навіть учні дванадцятих класів.
Воз став майже самотнім, коли хлопці його віку почали зустрічатися з дівчатами і ходити на вечірки — заняття, що для нього були набагато складніші, аніж паяння мікросхем.
— Коли раніше я був у центрі уваги, любив із хлопцями покататися на велосипеді й усяке таке, то тепер раптом опинився в соціальній ізоляції, — згадує Стівен Возняк ті часи. — Не було навіть із ким словом перекинутися.
Та він знайшов себе в усіляких підліткових витівках. У дванадцятому класі зробив електронний метроном — один із тих тікаючих пристроїв, які часом використовують, навчаючи музиці, — він звучав, наче бомба з годинниковим механізмом. Тож хлопець зняв етикетки з кількох великих батарейок, зв’язав ті батарейки докупи та залишив в одній із шафок гардеробу. Він налаштував усе таким чином, щоби тікання пришвидшувалося, коли шафка відкривалася. Трохи згодом того дня його запросили до кабінету директора. Він подумав, що знову переміг у шкільному конкурсі з математики. Натомість йому довелося відповідати на питання поліцейських. Коли пристрій знайшли — відразу покликали директора, той його схопив і, притиснувши до грудей, чимдуж побіг на футбольне поле, де мужньо від’єднав проводи. Воз намагався стриматися від сміху, але йому так і не вдалося. Його відправили у виправний заклад для малолітніх правопорушників, де він провів одну ніч. Це був досвід, який добре закарбувався в його пам’яті. Інших «в’язнів» він навчив, як можна від’єднати провід від настельних вентиляторів, натомість під’єднавши їх до ґрат, щоб, коли хто їх торкався, його било струмом.
Удар електрострумом був для Возняка за знак пошани. Він гордо називав себе інженером-електроніком, а це значило, що удари струму були для нього буденщиною. Якось він виготовив настільну гру типу рулетки, де четверо гравців ставили великі пальці у спеціальні пази і, коли кулька зупинялася, одного з гравців «било» невеликим зарядом електроструму.