— Елекгронщики не побояться зіграти в цю гру, а програмісти злякаються, — зауважував Возняк. (Обігруються англійські словосполучення hardware guys і software guys. — Прим, пер.)
Навчаючись у випускному класі, Возняк також підробляв у Sylvania і вперше отримав там змогу попрацювати з комп’ютером.
Він сам опанував мову програмування Fortran і вивчив інструкції до більшості відомих на той час комп’ютерних систем. Потім він вивчав технічні характеристики найновіших мікрочипів і намагався перебудувати комп’ютери, використовуючи ці досконаліші складові. Він ставив собі завдання відтворити якусь комп’ютерну схему, використовуючи менше деталей, але зберігаючи всі її властивості. Кожного вечора він намагався вдосконалити схему, що була розроблена напередодні. Під кінець останнього року в школі він став справжнім майстром.
— Я міг спроектувати комп’ютер, використовуючи вдвічі менше чипів, аніж фірма-виробник відповідної моделі, але всі ці розробки були лише на папері, — каже Возняк.
Він ніколи не розповідав про свої досягнення друзям. Зрештою, більшість сімнадцятирічних цікавилася зовсім іншим.
Ще у випускному класі Возняк якось побував у Колорадському університеті. Хоча того дня університет був закритий (якраз був День подяки), йому вдалося знайти студента інженерного факультету, який погодився провести невеличку екскурсію їхніми лабораторіями. І потім Воз благав батька дозволити йому вступити саме в той університет, хоч плата за навчання там була значно вищою, ніж їхня сім’я могла собі дозволити. Вони зійшлися на такій угоді: йому дозволять один рік там повчитися, після чого він переведеться в місцевий технікум Де Анца. Але, прибувши в Колорадо восени 1969-го, він стільки часу дурникував (наприклад, роздруковуючи гори листівок з написом «Ніксона — геть!»), що провалив кілька іспитів і отримав догану. Крім того, на створену ним програму з обрахунку чисел Фібоначчі було витрачено стільки комп’ютерного ресурсу, що йому навіть погрожували виставити за це окремий рахунок. Зважаючи на всі ці обставини й пам’ятаючи угоду з батьками, під кінець навчального року Стівен був психологічно готовий повернутися додому та продовжувати навчання у місцевому технікумі.
Після доволі спокійного року в Де Анца Возняк узяв академвідпустку, щоби трохи підзаробити. Він знайшов роботу в компанії, що займалася виготовленням комп’ютерів для Каліфорнійського відділення транспортних засобів (аналог МРЕВ ДАІ в Україні. — Прим, пер.), де один із колег зробив йому чудову пропозицію: він забезпечує Возняка необхідними запчастинами, а той робить комп’ютера, якого спроектував на папері. Стівен Возняк вирішив використати мінімально необхідну кількість чипів — по-перше, це було додатковим випробуванням, по-друге, він не хотів зловживати щедрістю свого товариша.
Значну частину роботи було зроблено в гаражі його знайомого — Білла Фернандеса, який жив поруч та все ще вчився у Гоумстедській школі. Щоби робота йшла легше, вони її скрашували величезною кількістю випитого лимонаду, потім їздили на велосипедах до найближчого супермаркету Safeway, щоби здати пусті пляшки, а на отримані гроші купити ще лимонаду.
— Ось чому ми почали називати це «лимонадним комп’ютером», — пригадує Возняк.
По суті, то був калькулятор, який міг обраховувати числа та показувати результати за допомогою світлодіодів у вигляді одиниць і нулів.
Коли вони закінчили роботу над тим апаратом, Фернандес вирішив познайомити Возняка із кимось, кого, за його словами, той обов’язково мусить запізнати.
— Його звати Стів. Він, як і ти, гаразд на всілякі витівки і так само захоплюється електронікою.
То, ймовірно, була найважливіша гаражна зустріч Силіконової Долини після того, як тридцять два роки тому Г’юлетт завітав у гараж Паккарда.
— Ми зі Стівом сиділи на тротуарі навпроти будинку Білла і просто розказували один одному історії — в основному про наші зухвалі витівки, а також про різні електронні штуки, над якими працювали, — пригадує Возняк. — У нас було чимало спільного. Загалом мені було дуже важко пояснити людям, над чим саме я працюю, але Стів розумів мене з півслова. Він мені сподобався. Він був худорлявий, однак витривалий і повний енергії.
Стівен Джобс також був вражений тією зустріччю:
— Воз був першою людиною в моєму житті, яка краше за мене розбиралася в електроніці. Він мені відразу ж сподобався. Я виглядав трохи старшим за свій вік, а він — навпаки, тож ми були, наче однолітки.
Окрім зацікавлення комп’ютерами, вони обоє захоплювалися музикою.
— У плані музики — то були просто неймовірні часи, — пригадує Джобс. — Це було майже те саме, що жити в часи Бетховена та Моцарта. Справді. Люди згадуватимуть ті часи саме так. Ми були тоді занурені в музику по самі вуха.
Зокрема, Возняк познайомив Джобса зі славетним Бобом Діланом.
— Ми відшукали в Санта-Круз чувака, який випускав газету, присвячену Ділану, — розказує Стів Джобс. — Боб Ділан робив записи з усіх своїх концертів. Дехто з його оточення, вочевидь, був не надто обережним, бо невдовзі касети з тими записами були повсюди. І той хлопець мав їх усі.
Вишукування й колекціонування нових записів Ділана стало новим захопленням хлопців.
— Ми ходили по Сан-Хосе і Берклі й розпитували, чи нема в когось піратських касет Ділана, а знайшовши, збирали їх, — згадує Возняк. — Ми купували брошури з текстами пісень Ділана і часом засиджувалися допізна, намагаючись розгадати їх значення. Діланові слова заклали в нас основи творчого мислення.
Як додає Джобс, у нього було понад сто годин записів музиканта, включно з усіма концертами, які він дав у 1965 і 1966 роках, де почав звучати більш електронно.
Кожен із них купив собі висококласний магнітофон ТАЕС.
— Записуючи на невеликій швидкості, я міг кілька концертів умістити на одну касету, — розказує Стівен Возняк.
Тих часів, імовірно, сягає й одне із захоплень Джобса:
— Замість великих колонок я купив пару неймовірних навушників і любив просто собі лежати в ліжку й годинами слухати музику.
Стівен Джобс згуртував у Гоумстеді товариство, яке час від часу організовувало різні музично-світлові шоу, а часом просто любило серйозно пожартувати. Вони назвали своє товариство Buck Fry Club, обігравши в такий спосіб ім’я директора школи. Попри те, що Возняк з іншим своїм другом, Аленом Баумом, уже закінчили школу, наприкінці навчального року вони приєдналися до тієї банди, щоби разом щось утнути і таким чином попрощатися з випускниками, які саме покидали школу. Відвідуючи школу Гоумстед через сорок років і проходячи повз місце «злочину», Джобс зауважив:
— Бачите он той балкон? Та витівка з плакатом скріпила нашу дружбу.
На великому простирадлі, розфарбованому в біло-зелені шкільні кольори, вони намалювали величезний кулак із салютуючим середнім пальцем. Баумова мати-єврейка, яка, як вона сама пояснила, «теж такою була», радо допомогла їм все це гарно намалювати і навіть показала, як відтінити головний об’єкт, щоби він виглядав реалістичніше.
За допомогою шнурів і натяжок вони зробили цілу систему, яка дозволяла рухати плакатом і опускати його ближче до випускників, коли ті проходитимуть повз балкон. SWAB JOB — таким був підпис на малюнку (абревіатура з ініціалів Возняка і Баума та прізвища Стівена). Той жарт став шкільною легендою, а Джобс знову отримав догану.
В іншій витівці вони використовували змайстрований Возняком кишеньковий пристрій, який міг блокувати телесигнал. Він любив брати його з собою до кімнати, де хтось дивився телевізор — десь у гуртожитку, наприклад, — і непомітно натискав кнопку, після чого картинка зникала з екрану. Коли хтось піднімався і щось там крутив у телевізорі, Стівен відпускав кнопку і картинка на екрані знову з’являлася. Примусивши глядачів достатньо пострибати з крісла до телевізора, він поступово ускладнював завдання. Екран тепер рябів доти, поки хтось не торкався антени. В самому кінці він заставляв телеглядачів думати, що телевізор показуватиме лише у випадку, якщо хтось одночасно триматиметься за антену та стоятиме при цьому на одній нозі або торкатиметься телевізора. Багато років по тому, під час важливої презентації, коли в нього теж були проблеми із відеозображенням, Джобс відклав убік текст промови і пригадав ті веселі миті, які вони переживали зі Стівеном Возняком, бавлячись сконструйованим ним пристроєм: