— Воз мав його в кишені, ми заходили до гуртожитку, де якийсь гурт дивився… ну, скажімо, «Зоряний шлях», він блокував сигнал, хтось вставав, щоб усунути перешкоди, й у ту саму мить, коли він відривав ногу від підлоги, телевізор знову починав нормально показувати, а як нога опинялася на підлозі, Воз умикав пристрій. І за п’ять хвилин людина опинялася в такій само дурнуватій ситуації, як оце зараз я, — викрутився Джобс, заодно розвеселивши глядачів.
Геніальне поєднання витівки й електроніки, яке також стало першим каменем у фундаменті імперії Apple, було запущено у неділю пополудні, коли Возняк прочитав статтю в часописі Esquire, який мама лишила для нього на кухонному столі. То був вересень 1971-го, і наступного дня він збирався від’їжджати до Берклі. Це був уже третій навчальний заклад після закінчення школи. Стаття Рона Розембаума «Секрети «синьої скриньки» описувала, як хакери й телефонні віртуози знайшли спосіб, імітуючи відповідні сигнали мережі AT&T (Американська телефонна і телеграфна корпорація, на час описуваних подій була монополістом на ринку телекомунікаційних послуг. — Прим, пер.), безкоштовно робити міжміські дзвінки.
— Прочитавши десь половину тієї великої статті, я мусив подзвонити своєму найкращому другові, Стіву Джобсу, та зачитати йому уривки з неї, — каже Возняк.
Він знав, що Джобс, який на той час починав свій останній рік у школі, був одним із небагатьох, хто зміг би розділити його захоплення.
Героєм тієї історії був Джон Драпер, відомий хакер на прізвисько Капітан Костиль. Він відкрив, що звук, який видає іграшка-додаток із коробки пластівців до сніданку, мала той самий 2600-герцовий звук, який використовували телефонні маршрутизатори. Знаючи це, можна було обдурити систему — дзвінок в інше місто чи навіть країну проходив би як звичайний, без додаткової плати. Стаття розповідала, що інші тонові звуки, які використовувалися для спрямування дзвінків, можна було знайти у виданні Bell System Technical Journal. Компанія AT&T одразу ж звернулася тоді до бібліотек із проханням прибрати часопис зі своїх полиць.
Щойно Джобс отримав дзвінок від Возняка того недільного надвечір’я, він знав, що вони мусять дістати часопис якомога швидше.
— За кілька хвилин Воз мене підібрав, і ми поїхали до Стенфордської бібліотеки, щоби перевірити, чи є там потрібний нам номер, — розповідає про події того дня Стів Джобс.
Була неділя, й бібліотека не працювала, але вони знали, що всередину можна пробратися через одні двері, які рідко коли замикали.
— Пам’ятаю, з яким хвилюванням ми переглядали журнальні підшивки! І саме Воз у підсумку таки знайшов потрібний нам номер. «Ух ти! Виходить, це правда. Нічого собі!» — це все, що ми могли промовити. А взагалі-то, слів не було від радості, бо ж там усе було викладено: звуки, частоти — усе.
Возняк іще встиг того вечора купити у Sunnyvale Electronics необхідні деталі, щоб одразу взятися за виготовлення аналогового генератора сигналів. Джобс зробив пристрій для визначення частоти, коли ще був членом дослідницького гуртка при HP, вони його використовували для калібрування звукових сигналів до необхідної частоти. За допомогою телефонного циферблату вони відтворили й записали на магнітофон звуки, про які йшлося в статті. До опівночі пристрій уже був готовий для випробування. На жаль, осцилограф, що вони використовували, працював нестабільно, і неможливо було відтворити звуки потрібної частоти, щоб обдурити телефонну компанію.
— Ми бачили нестабільність у роботі Стівенового осцилографа, — розповідає Возняк, — тому й не могли досягти бажаного результату. Вранці мені треба було їхати до Берклі, тож ми вирішили, що я візьмуся за розробку цифрового варіанту пристрою, щойно туди доберуся.
Ще ніхто ніколи не виготовляв цифрової версії «синьої скриньки», але Возняк був створений для випробувань. Узявши діоди та транзистори від Radio Shack і скориставшись допомогою одного студента-музиканта з абсолютним слухом, Возняку вдалося все зробити до Дня подяки.
— Я ще ніколи не робив мікросхему, якою би настільки пишався, — каже Стівен Возняк. — Я й досі думаю, що вона пречудова.
Вночі Возняк приїхав до Джобса додому, щоби випробувати новий пристрій. Вони намагалися додзвонитися до дядька Стівена, який мешкав у Лос-Анджелесі, але помилилися номером. Але то вже було неважливо, головне — їхній апарат працював.
— Привіт! Ми задурно до вас телефонуємо! Ми телефонуємо задурно! — кричав Возняк у трубку.
Людина на протилежному кінці дроту була розгублена й роздратована. А тут ще Стів вирішив сказати пару слів:
— Ми телефонуємо з Каліфорнії! З Каліфорнії! Це все «синя скринька»!
Це роздратувало чоловіка на лінії ще більше, адже він також жив у Каліфорнії.
Спочатку «синя скринька» використовувалася лише для задоволення і розіграшів, найнахабнішим з яких був дзвінок до Ватикану. Возняк, удаючи Генрі Кіссинджера, хотів поговорити з Папою Римським.
— Ми на важливій зустрічі у Москві, і нам треба поговорити з Папою, — говорив Возняк голосом американського дипломата.
Йому відповіли, що у Ватикані 5.30 і Папа спить. Коли Воз ще раз зателефонував, трубку зняв якийсь єпископ, який мав перекладати розмову. Та, власне, Папу вони так ніколи й не почули.
— Вони, мабуть, зрозуміли, що Воз не був Генрі Кіссинджером, — каже Джобс, — адже ми дзвонили з вуличного таксофона.
Саме тоді вони досягли важливої межі, тієї, що визначить схему їхніх подальших стосунків: Джобс прикинув, що «синя скринька» могла би стати чимось значно більшим за забаву — її можна продавати.
— Я зібрав решту компонентів: корпус, циферблат, джерело живлення, — і вирахував, скільки загалом усе може коштувати, — розповідає Джобс про свій досвід, який немовби передвіщав його подальшу роль в Apple.
Завершений пристрій був за розміром, як дві колоди гральних карт. Деталі їм обійшлися в 40 доларів, Джобс вирішив, що продавати апарат будуть по 150 доларів.
Наслідуючи інших телефонних піратів, того ж Капітана Костиля, вони й для себе вигадали прізвиська. Возняк став Синім Берклі, а Джобс — Борзим Гавкалом. Вони захопили пристрій до університетського гуртожитку і, під’єднавши його до мікрофона й слухавки, продемонстрували, як той працює. Поки потенційні клієнти спостерігали, вони видзвонювали в готель «Ріц» у Лондоні та на спеціальний номер в Австралії, де розповідали свіжі анекдоти.
— Ми виготовили близько сотні «синіх скриньок» і продали майже їх усі, — пригадує Джобс.
Веселощі та прибутки припинилися в одній піцерії. Джобс і Возняк збиралися з’їздити до Берклі з «синьою скринькою», яку вони щойно змонтували. Джобсу потрібні були гроші, тому він хотів якомога швидше продати апарат і запропонував його незнайомцям за сусіднім столиком. Ті зацікавилися, він із ними пішов до телефонної будки і, подзвонивши до Чикаго, продемонстрував можливості їхнього дітища. Покупці сказали, що мусять дістати гроші з машини.
— Тож ми пішли з ними до авто — я тримаю апарат у руці, той чувак щось шукає рукою під сидінням у машині і раптом, замість грошей, витягає пістолет, — розповідає Джобс.
Він ще ніколи не бачив пістолета так зблизька й нівроку перелякався.
— Чувак направив пістолет прямо мені у живіт і каже: «Давай сюди, брате». Мій мозок напружено працював. Поруч були дверцята машини, і я подумав, що, можливо, міг би вдарити його по ногах ними, і ми би втекли, але існувала ймовірність, що він мене застрелить. Тому я помаленьку і дуже обережно поклав коробку йому в руки.