Проблеми з харчуванням Джобса посилювалися протягом років через його психологічне ставлення до їжі. Коли він був молодим, то дізнався, що можна викликати ейфорію та екстаз постом. Тож навіть попри те, що Стів знав, що мусить їсти — лікарі благали його споживати протеїн високої якості, — десь на задвірках його підсвідомості, як він сам це визнавав, залишався інстинкт до постування та дієт, як то фруктові режими Арнольда Ерета, які він перейняв ще в підлітковому віці. Лорін постійно казала йому, що це — безглуздя, навіть зауважувала, що Ерет помер у віці п’ятдесяти шести років, перечепившись і вдарившись головою, а також гнівалася, коли він приходив до столу й просто сидів мовчки, втупившись собі в коліна.
— Я хотіла, щоби він змусив себе поїсти, — розповіла вона, — і атмосфера вдома була надзвичайно напруженою.
Браяр Браун, їхній кухар, який працював неповний робочий день, продовжував приходити й готувати безліч здорових страв, але Джобс пробував язиком одну чи дві з них і казав, що всі вони неїстівні. Одного вечора Стів оголосив:
— Я, мабуть, міг би з’їсти трохи гарбузового пирога, — і врівноважений Браун приготував прекрасний пиріг за годину.
Джобс з’їв лише один шматочок, але Браун був дуже втішений.
Лорін спілкувалася з фахівцями з розладів харчової поведінки й психіатрами, але її чоловік цурався їх. Він відмовлявся приймати будь-які медикаменти або ж хоч якось лікувати свою депресію.
— Коли в тебе є почуття, — казав Стівен, — як то смуток чи гнів через твій рак чи твоє становище, маскувати їх означає жити штучним життям.
Замість того Джобс упав у іншу крайність. Він став похмурим, слізливим і надміру драматизував, скаржачись усім навколо, що він ось-ось помре. Депресія стала частиною замкнутого кола, оскільки спричиняла до того, що він їв усе менше.
Світлини та відео з Джобсом, який виглядав змарнілим, почали з’являтися в он-лайні, і чутки про те, як сильно він нездужає, швидко поширювалися. Проблема полягала в тому, усвідомила Лорін, що чутки мали реальне підгрунтя й не могли просто зникнути. Джобс лише дуже неохоче погодився взяти лікарняну відпустку два роки тому, коли його печінка слабнула, і цього разу він також відкидав цю думку. Для Стіва це виглядало, наче покинути свою батьківщину й не мати впевненості в тому, що він у майбутньому зможе туди повернутися знову. Коли він, зрештою, схилився перед неминучим у січні 2011 року, члени ради директорів були готові до цього; телефонна нарада, під час якої він сказав їм, що хотів узяти ще одну лікарняну відпустку, тривала всього три хвилини. Він часто обговорював із радою під час закритих засідань свої думки з приводу того, хто міг очолити компанію, якби щось трапилося з ним, пропонуючи короткотривалі й довготривалі можливі комбінації. Але не було сумнівів, що за цих обставин Тім Кук знову керуватиме ухваленням буденних рішень.
Наступної суботи, по обіді, Джобс дозволив своїй дружині скликати його лікарів на зустріч. Він усвідомлював, що зараз стоїть перед проблемою, якої б ніколи не допустив в Apple. Його лікування було фрагментоване, а не інтегроване. Кожна з його численних болячок лікувалася різними спеціалістами — онкологами, спеціалістами по знеболенню, дієтологами, гепатологами і гематологами, — але вони не були координованими й не мали узгодженого підходу, як то Джеймс Ісон робив у Мемфісі.
— Одна з найбільших проблем у галузі охорони здоров’я — це брак соціальних працівників і адвокатів, які би виступали захисниками в кожній команді, — сказала Лорін.
Це, зокрема, стосувалося Стенфорда, де, здавалося, ніхто не відповідав за те, щоби простежити, який стосунок мало харчування до знеболення і до онкології. Тож Пауел попросила різних фахівців зі Стенфорда, щоби вони приїхали на зустріч додому до Джобсів, на яку також завітали би інші лікарі з більш агресивним та інтегрованим підходом, як то Девід Аґус із USC. Вони погодилися щодо нового режиму знеболювання та скоординували інші методи лікування.
Завдяки певним новаторським дослідженням колектив лікарів зміг утримувати Стіва на крок попереду раку. Він став одним із перших двадцяти людей у світі, чиї всі гени ракової пухлини, а також природної ДНК були секвеновані. Цей процес на той час вартував понад 100 тисяч доларів.
Секвенування генів та їхній аналіз виконували спільно лікарські колективи в Стенфорді, Університеті Джона Гопкінса, Броудському інституті MTI та Гарварді. Знаючи унікальний генетичний і молекулярний підпис пухлин Джобса, його лікарі могли підібрати конкретні ліки, котрі діяли прямо на дефектні молекулярні шляхи, які спричиняли до того, що його ракові клітини розросталися неймовірно швидко. Цей підхід, знаний як молекулярна прицільна терапія, був значно ефективнішим, ніж традиційна хіміотерапія, спрямована проти процесу поділу клітин усього тіла, незалежно від того, ракові вони чи ні.
Така прицільна терапія не була золотим ключиком, але інколи скидалося на те, що наближалася до цього: вона дозволяла лікарям розглянути більшу кількість медикаментів — звичних і не дуже, уже доступних і тих, які лише розроблялися, — щоби побачити, які три чи чотири препарати діятимуть найкраще. Щоразу, коли його рак мутував і «обхитровував» котрийсь із цих препаратів, лікарі мали інший напоготові.
Хоча Лорін дуже дбайливо ставилася до контролю за лікуванням свого чоловіка, Стівен завжди сам ухвалював остаточне рішення щодо кожного нового лікувального режиму. Типовий приклад того, як це відбувалося, трапився в травні 2011 року, коли він мав зустріч із Джорджем Фішером та іншими лікарями зі Стенфорда, аналітиком із секвентування генів із Броудського інституту та ще одним зовнішнім консультантом — Девідом Агусом. Усі вони зібралися за столом в апартаменті готелю «Чотири сезони» у Пало-Альто. Пауел не приїхала, зате приїхав їхній син, Рід.
Протягом трьох годин відбувалися презентації стенфордських і броудських дослідників тієї нової інформації, яку вони дізналися щодо генетичного підпису його раку. Джобс був самим собою — злючим і ущипливим. У якийсь момент він перебив аналітика із Броуд-ського інституту, який зробив помилку, використовуючи слайди PowerPoint. Стів насварив його й пояснив, чому презентаційна програма Apple Keynote була кращою; він навіть запропонував, що міг би навчити чоловіка користуватися нею. До кінця зустрічі Джобс зі своєю командою розібрали всі молекулярні дані, оцінили підґрунтя кожної з потенційних терапій і визначилися, які аналізи їм потрібно зробити, щоби зрозуміти, з якої з них краще почати.
Один із лікарів висловив сподівання, що скоро такий рак, як і інші подібні до нього, вважатимуться хронічною хворобою, яка підлягає лікуванню і яку можна приборкати й тримати під контролем, поки пацієнт не вмре від чогось іншого.
— Я стану або одним із першим, хто обжене такий рак, або ж останнім, хто від нього помре, — сказав мені Джобс одразу після однієї зустрічі з лікарями, — або серед перших, хто добереться до берега, або ж останнім із тих, хто затоне.
Коли в 2011-му оголосили про його лікарняну відпустку, ситуація виглядала настільки зловісною, що Ліза Бреннен-Джобс знову зв’язалася з ним після приблизно року мовчання й замовила квитки на літак із Нью-Йорка на наступний тиждень. Її стосунки з батьком вибудовувалися на образі — шар за шаром. Зрозуміло, що їй завдало чимало болю те, що він покинув її на перших десять років її життя. Що ще гірше, вона успадкувала трохи його уїдливості та, як йому здавалося, трохи невдоволеності від своєї матері.
— Я казав їй багато разів, що шкодую за тим, що не був кращим татом для неї, коли їй було п’ять, але зараз їй краще відпустити цю образу, замість того щоби гніватися на мене решту життя, — пригадував Джобс якраз перед тим, як Ліза приїхала.
Відвідини минули добре. Джобс уже почувався трохи краще і був у настрої до того, щоби відбудовувати мости й виявляти свою прихильність до тих, хто його оточував. Лізі було тридцять два роки, й вона мала серйозні стосунки з чоловіком чи не вперше в своєму житті. Її коханий був починаючим молодим кінорежисером із Каліфорнії, і Джобс зайшов аж настільки далеко, що запропонував їй повернутися назад до Пало-Альто, якщо вони одружаться.