Вони забрали його додому, де він і далі продовжував свої духовні пошуки. У гонитві за просвітленням ще багато путей було пройдено. Зранку та ввечері Стів медитував і вивчав філософію дзен, а у міжчасся відвідував Стенфордські курси з фізики й інженерії.
Інтерес Стіва Джобса до східної духовності, індуїзму, дзен-буддизму та його пошуки просвітлення — це не лише ознаки перехідного віку дев’ятнадцятирічного юнака. На протязі всього подальшого життя він сповідуватиме засадничі ідеї східних релігій, наприклад що мудрість приходить із досвідом, а істинне розуміння речей — інтуїтивне.
Багато років по тому, сидячи в своєму саду в Пало-Альто, він підтвердив, що досвід мандрів Індією дуже сильно на нього вплинув:
Повернення до Америки було для мене набагато більшим культурним шоком, аніж відвідання Індії. Люди в індійській глибинці не використовують розум так, як ми, натомість вони користуються своєю інтуїцією, вона в них розвинена набагато краще, аніж деінде у світі. Інтуїція — дуже потужна штука, вона, як на мене, сильніша за інтелект. Розуміння цього мало великий вплив на мій підхід до роботи. Західна раціональністична філософія (попри те, що є величезним досягненням західної цивілізації) загалом не є характерною для людини від природи, це результат навчання. В індійських селах її ніколи не вивчали. Там навчають іншому — що у деяких випадках є настільки ж цінним, а за інших ситуацій — ні. Маю на увазі силу інтуїції й ту мудрість, яка приходить із досвідом. Повернувшись додому після семи місяців життя в індійській провінції, мені відкрилися як усі вади західної цивілізації, так і велич та потужність її раціонального мислення. Якщо сісти і лише споглядати, швидко усвідомлюєш, наскільки активним є людський мозок. Спробуєте його вспокоїти — і це лише додасть вогню жару. Проте за якийсь час самого лише споглядання хід думок таки сповільнюється, і, коли це стається, відкривається можливість чути підсвідомість — ось коли включаться інтуїція, і ви починаєте бачити суть речей та по-справжньому жити у кожній миті. Коли розум працює на менших обертах, ви можете осягнути неймовірну велич, що наповнює кожну мить життя. Ви бачите незрівнянно більше, ніж бачили до того. Щоби досягти такого результату, потрібні практика та дисципліна. Філософія дзен мала неймовірний вплив на моє життя. В якийсь момент я навіть думав їхати в Японію та пробувати потрапити до монастиря Ейгей-дзі (центр дзен-будцизму в Японії, зокрема одного з його відгалужень — школи Сото; заснований у середині XIII ст. — Прим, пер.), однак мій духовний наставник наполіг, щоб я залишився тут. Він сказав, що там немає нічого такого, чого не було би тут, і він був правий. Мені відкрилася істина дзен-мудрості: «Якщо ти готовий обійти весь світ у пошуках учителя, ти його обов’язково знайдеш — ним виявиться твій сусід».
І справді Стіву Джобсу вдалося знайти собі наставника зовсім поруч. Щосереди ввечері у Лос-Альтос приїздив читати лекції та проводити медитації з невеликою групою учнів Шанрю Судзукі, автор книжки «Дзен-свідомість — свідомість новачка» (він був керівником Дзен-центру в Сан-Франциско). За якийсь час він попросив свого помічника, Кобуна Шіно Отоґаву, відкрити в місті постійно діючий центр. Разом зі своєю дівчиною, Деніелем Коткі, а також Елізабет Голмс Джобс став його вірним послідовником. Він також, уже самостійно, почав відвідувати духовні зустрічі у Тасаджара дзен-центрі, що існував при монастирі біля Кармела, де Кобун теж навчав.
Деніел Коткі вважав учителя Кобуна досить потішним.
— Його англійська була дуже кумедна, — пригадує Деніел. — Він говорив, наче читав хоку — дуже поетично та двозначно. Ми сиділи й слухали його, і половину з того, що він казав, ніхто не розумів. Я це все сприймав як розвагу.
У Лізи Голмс було значно серйозніше ставлення.
— На заняттях із медитації ми всі сиділи на підлозі (на подушках), а вчитель Кобун — на підвищенні, — розповідає Елізабет. — Там ми вчилися забувати про наші клопоти. Якось увечері, коли надворі дощило, ми медитували, і Кобун учив нас використовувати для зосередження навколишні звуки. Це був дивовижний досвід.
Стівен Джобс також віддавався цьому з усією душею.
— Він ставився до цього дуже серйозно, набрався пихи і став просто-таки нестерпним, — згадує Коткі.
Він зустрічався з Кобуном майже щодня, а раз на кілька місяців вони намагалися медитували десь подалі від людей.
— Закінчилося все тим, — розповідає Джобс, — що я проводив із ним майже весь свій час. У нього була дружина (медсестра при Стенфордському університеті) та двоє дітей. Вона працювала у нічні зміни, тож я частенько вечорами заходив до них у гості й сидів аж до опівночі, коли дружина поверталася і проганяла мене.
Інколи заходила мова про те, чи не варто було би Стіву повністю присвятити себе духовним практикам, але Кобун відраджував його від такого кроку. Він запевняв Джобса, що свою духовність той може розвивати, і займаючись бізнесом. Стосунки їхні були глибокими та довготривалими. Сімнадцять років по тому Кобун вінчав Стівена Джобса.
Постійне прагнення духовного зростання спонукало Джобса спробувати пройти курс терапії криком, який нещодавно був розроблений і популяризувався психотерапевтом із Лос-Анджелеса Артуром Яновим. Ця практика базувалася на фрейдистській теорії, згідно з якою психологічні проблеми є наслідками душевних травм, яких людина зазнала у дитинстві. Янов переконував, що їх можна позбутися, переживаючи заново ті ключові моменти життя, але цього разу вже не ховаючи біль, а повністю виражаючи його, в тому числі й криком. Стівену Джобсу такий варіант підходив більше, ніж терапія бесідою, адже він базувався більшою мірою на залученні емоцій та інтуїції, ніж на раціональному аналізі.
— Тут не треба було про щось думати, — описує він свої враження, — Тут треба було діяти: закрити очі, затримати подих і наче застрибнути в холодний стрімкий потік. Виходив із цього вже іншою людиною.
Товариство «Ореґонський центр чуттів», яке об’єднувало однодумців Янова, проводило заняття у старому готелі в Юджині. Ним завідував Роберт Фрідленд — гуру Джобса з Університету Ріда (неподалік знаходилась і його яблучна ферма). Наприкінці 1974-го Стівен Джобс записався на тримісячний курс терапії вартістю в тисячу доларів.
— Ми зі Стівом разом займалися самовдосконаленням, тож я також хотів потрапити на ті курси, — розповідає Деніел Коткі, — але мені це було не по кишені.
Близьким друзям Джобс признався, що його мучив біль від усвідомлення того, що його рідні батьки віддали його у прийми і він нічого про них не знав.
— Стівен дуже хотів знайти своїх біологічних батьків, щоб у такий спосіб краще себе пізнати, — розповідав пізніше Фрідленд.
Від Пола та Клари Джобс він дізнався, що його біологічні батьки мали вищу освіту, а його батько, ймовірно, був сирійцем. Стів навіть хотів залучити до пошуків приватного детектива, але передумав.
— Я не хотів завдавати болю своїм батькам, — казав він пізніше, маючи на увазі Пола й Клару Джобс.
— Його дуже непокоїла та обставина, що він був прийомним сином, — згадує Елізабет Голмс. — Він відчував, що мусить розібратися з цими своїми емоціями.
Стів Джобс каже про це так само.
— Це питання не дає мені спокою, я мушу якось дати цьому раду, — признався він одного разу Ґреґу Келгауну.
— Його духовні пошуки великою мірою були зосереджені навколо питання, що він був прийомною дитиною. Ми багато з ним говорили про це, — пригадує розмови зі Стівом Келгаун. — Крикотерапією та різними дієтами він намагався очистити себе, щоби глибше проникнути у підсвідомість та викорінити біль, що його мучив. Він признався мені, як його страшно сердила сама лише думка, що рідні батьки покинули його.
Того ж таки 1970 року курс лікування криком проходив і Джон Леннон, а в грудні того року, разом із гуртом Plastic Ono Band, він випустив пісню «Мама». Вона передавала почуття Леннона до батька, який його покинув, і мами, яку вбили, коли Джон був юнаком. Приспів містить такі слова: «Мамо, не йди! Тату, вернися!». Стів Джобс часто грав цю пісню.