— Я саме був на фруктовій дієті, — пояснював, — і тільки-но повернувся з яблучного саду. Ця назва здавалася веселою, духовною і ненав’язливою. Apple згладжувало слово «комп’ютер». До того ж таким чином ми були попереду Atari у телефонному довіднику.
Якщо краща назва не спаде їм на думку, сказав він Возняку, то вони зупиняться на Apple. Так і зробили.
Apple. То був розумний вибір. Слово наче випромінювало дружелюбність і простоту. Воно було водночас незвичним і дуже буденним. Почувався відтінок контркультури, природності, й разом з тим не було нічого більш американського за яблуко. А два слова разом — Apple Computer— удало комбінувалися.
— Воно якось не грає разом, — казав Майк Маркула, який згодом став першим головою новоствореної компанії. — Це змушує замислитися. Яблука і комп’ютери не пасують одне одному. Та це лише сприяло позиціонуванню бренда.
Возняк спершу не був готовим повністю присвятити себе компанії. В душі він був працівником компанії HP (або ж він так думав) і хотів працювати там і надалі. Джобсу потрібен був союзник, щоби допомагати нерішучому Возняку і розв’язувати суперечки, які часом виникали. Так він запросив Рона Вейна — інженера середнього віку, який працював у Atari і якось створив фірму гральних автоматів.
Вейн знав, що переконати Возняка залишити HP буде непросто і це станеться не відразу. Натомість потрібно було запевнити його, що дизайнами його комп’ютерів буде володіти Apple.
— Воз дуже трусився над схемами, які він розробляв, і хотів, щоби було можливо користуватися ними в інших додатках і щоб у HP також могли їх використовувати, — казав Вейн. — Ми з Джобсом зрозуміли, що ці схеми стануть основою Apple. Про це у моїй квартирі ми розмовляли дві години, і я таки змусив Воза погодитися.
Найголовнішим аргументом стало те, що найталановитішого інженера пам’ятатимуть лише тоді, коли він об’єднається з талановитим маркетологом і передасть свої дизайнерські розробки у партнерство. Джобса дуже вразило це, і він, будучи надзвичайно вдячним, запропонував Вейну десятивідсоткову частку у партнерстві, перетворюючи його таким чином на миротворця у разі конфліктів між ним і Возняком.
— Вони були різними, але утворювали хорошу команду, — згадував Вейн.
Часто здавалося, що Джобсом керують демони, тоді як Воз видавався наївним юнаком, який дружив з ангелами. Джобс був настільки хоробрим, що це допомагало йому втілювати задумане і маніпулювати людьми. Він міг бути харизматичним, навіть чарівним, але разом із тим холодним і брутальним. Возняк, на противагу, був сором’язливим і нетовариським, що робило його по-дитячому милим.
— Воз дуже добре розбирається у деяких сферах і є практично ерудитом, та все змінюється, коли йому треба спілкуватися з людьми, яких він не знає, — помічав Джобс. — Ми були хорошою парою друзів.
Допомагало те, що Джобс надзвичайно поважав інженерські чари Возняка, а Возняк захоплювався бізнесовою жилкою Джобса.
— Я ніколи не хотів мати справу з людьми, яких не знав, чи наступати їм на п’яти, але Стів телефонував таким людям і змушував їх щось робити, — пригадує Возняк. — Він міг бути різким із тими, кого не вважав розумними, але зі мною він не був грубим навіть пізніше, коли я не міг відповісти на його питання напевно, так, як він хотів.
Навіть після того, як Возняка переконали, що дизайн нового комп’ютера має бути власністю Apple, він хотів запропонувати його HP, адже він там працював.
— Я вважав за свій обов’язок розповісти HP про те, що я винайшов, працюючи у них. Це було правильно і етично.
І навесні 1976 року він зробив демонстрацію для менеджерів. Під час тієї зустрічі старший менеджер був вражений, але врешті сказав, що це не та річ, яку могло б виробити HP. Це швидше був аматорський продукт, який не вкладався у високотехнологічні стандарти компанії.
— Я страшенно розчарувався, — пригадує Возняк, — проте тоді я вже з легкою душею міг вступати у партнерство Apple.
1 квітня 1976 року Джобс із Возняком вирушили на квартиру Вейна на Маунтін-В’ю, щоби підписати угоду про партнерство. Вейн сказав, що має деякий досвід у написанні «юридичних паперів», і склав тристорінкову угоду сам. Та його юридичність переганяла його. Всі параграфи починалися фразами: «При цьому зазначається… Далі при цьому зазначається… Тож з урахуванням потрібних інтересів…». Утім, поділ частки був чітким: 45–45 — 10 %. Також обумовлювалося, що будь-які витрати, вищі за 100 доларів, мають узгоджуватися щонайменше двома партнерами. В угоді були прописані обов’язки сторін: «Возняк відповідатиме за електротехніку, Джобс — за електротехніку та маркетинг, а Вейн — за машинобудування та документацію». Джобс підписав документ маленькими літерами, Возняк — каліграфічним курсивом, а Вейн — нерозбірливими карлючками.
Та згодом Вейн злякався. Тоді як Джобс хотів позичити і витратити ще грошей, Вейн пригадав крах власної компанії. Йому не хотілося пережити це знову. Джобс і Возняк не мали грошей, але Вейн (котрий переймався фінансовим апокаліпсисом) тримав золоті монети під своїм матрацом. Оскільки вони оформили Apple як компанію зі простим партнерством, а не як товариство з обмеженною відповідальностю, то партнери особисто мали відповідати за всі борги, і Вейн хвилювався, що потенційні кредитори розшукуватимуть саме його. Відтак одинадцять днів по тому він повернувся у офіс Santa Clara County із «заявою про вихід» та уточненням до партнерської угоди. «В силу переоцінки стосунків між сторонами, — починався документ, — Вейн не повинен надалі називатися партнером». Зазначалося, що виплата його 10 % становить 800 доларів, а згодом він отримав ще додаткових півтори тисячі.
Якби він залишився і мав свою частку у 10 %, то наприкінці 2010 року вона б становила 2,6 мільярда доларів. Та тоді він жив у містечку Парамп, що у штаті Невада, грав на одноцентових гральних автоматах і жив на соціальну допомогу. Пізніше він казав, що ні за чим не шкодує.
— На той час я прийняв найкраще для себе рішення. Вони обоє були справжніми вітрогонами, а я, зі своєю схильністю до бронхітів, просто застудився б з їхніми протягами.
Джобс і Возняк разом робили презентації для «Домашнього комп’ютерного клубу» вже невдовзі після створення Apple. Возняк тримав у руках одну із нових мікросхем і розповідав про мікропроцесор, вісім кілобайтів пам’яті й версію Бейсика, яку він написав. Також робив наголос на тому, що вважав головним: «Клавіатура, на якій може друкувати людина, замість скритої передньої панелі з перемикачами і світлом». Потім вступав Джобс. Він розповідав, що всі компоненти Apple, на відміну від Altair, — вбудовані. Він запитував у публіки: «Скільки б ви заплатили за такий чудовий пристрій?». Він намагався довести слухачам, що Apple — це продукт вищої якості. Цим прийомом він користуватиметься протягом наступних років.
Та публіку це не надто вражало. Apple мав дешевший мікропроцесор, не Intel 8080. Тільки одна людина залишилася послухати їх довше. Це був Пол Терел, який у 1975 році на Ель-Каміно-Реал у Менло-Парк відкрив комп’ютерну крамницю, яку найменував «Крамницею байтів». Зараз, за рік по тому, в нього вже було три крамниці і мрії про національну мережу. Для Джобса стало сенсацією те, що він міг показати Терелу власне демо.
— Глянь на це. Тобі сподобається те, що побачиш.
Терела це вразило настільки, що він дав Джобсу і Возняку свої візитки.
— Не зникайте, — попросив він.
— Я не зникаю, — оголосив Джобс наступного ранку, коли босоніж зайшов у «Крамницю байтів».