Імператор дививсь на портрет, кругленьке личко римського короля. То було жваве, опецькувате дитя, яких тисячі, здорове і невинне. Його лагідні очі довірливо дивилися назустріч ще не відомому, страшному, прекрасному і небезпечному життю. «Це моя кров! — думав імператор. — Йому вже не доведеться завойовувати, але він повинен мати змогу утримувати. Я б давав йому добрі поради... Я не можу побачити його!..»
Імператор відступив на два кроки. Було надвечір’я, крізь відчинене вікно в кімнату заходили сутінки і повільно стелилися вздовж стін. Темні одяганки імператорського сина непомітно розчинилися в них. Блідо світилося тільки його рідне і дуже далеке личко.
VII
На столі стояв пісковий годинник з відшліфованого берилу. Через вузеньку шийку сіялася жовтувата тонесенька цівка піску, невпинно спадаючи в нижню колбу. Отож імператор усякчас мав перед очима свого ворога — час. Інколи він задовольнявся тим, що перевертав годинник, перше ніж вибігав пісок, — дитяча гра. Імператор вірив у таємниче значення дат, днів, годин. Він повернувся двадцятого березня. Двадцятого березня народився його син. Двадцятого березня він колись наказав розстріляти свого невинного ворога — герцога Енґієнського. Імператор мав добру пам’ять. Мертві — так само. Скільки ще часу потребують мертві, щоб помститися?
Імператор чув плин годин і під час розмов із міністрами, друзями та радниками, і тоді, коли народ під вікнами надворі вигукував радісні заклики. Терплячий, розмірений і монотонний голос годинника був гучнішим за виття і галас юрби. Імператор любив його більше, ніж голос народу. Народ — ненадійний друг, час — вірний надійний ворог. У вухах імператора ще лунали ненависні крики, коли десять місяців тому, розбитий і безсилий, він покидав країну. Кожен радісний вигук юрби болісно нагадував йому про всі ненависні вигуки іншого тлуму.
Ох, він усе-таки мусить утримувати тих, хто вагається, навіть у брехунів створювати враження, ніби вони не брешуть йому, навіть нелюбим засвідчувати, ніби він любить їх. Він заздрив своєму ворогові, старому і незграбному королю, що втік від нього. Король урядував ім’ям Бога і підтримував мир завдяки своїм предкам. Натомість він, імператор, змушений воювати. Він тільки генерал своїх солдатів.
VIII
Був лагідний квітневий ранок. Імператор покинув палац. Він їхав верхи по місту в сірому солдатському плащі, на білому коні, в бойових і все-таки вишуканих чоботях із м’якої юхти, на яких поблискували срібні остроги, вправний і небезпечний, у чорному капелюсі на опущеній голові, що вряди-годи несподівано смикалась угору, немов імператор раптом виходив із глибокої задуми. Він їхав ступою. Кінь розмірено й тихо вицокував на камінні. Людям, які бачили, як їде імператор, у тупоті копит білого огира вже вчувався розмірений і люб’язний поклик тих небезпечних барабанів, які закликають на війну. Люди зупинялися, скидали капелюхи і кричали: «Хай живе імператор!» — зворушені, вражені й трохи налякані його виглядом. Цей його сьогоднішній образ вони знали з багатьох тисяч зображень, почеплених у їхніх кімнатах та кімнатах друзів, він прикрашав краї тарілок, із яких вони їли щодня, чашки, з яких вони пили, металеві руків’я ножів, якими нарізали хліб. То був знайомий, рідний, — атож, рідний, — образ великого імператора в сірому плащі та чорному капелюсі на білому огирі. Тому люди часом навіть лякалися, побачивши цей образ живим: живого імператора, живого коня, справжній плащ, реальний капелюх. Імператор їхав досить далеко попереду від свого почту, генерали та міністри в пишному вбранні їхали вслід за ним на шанобливій відстані.
Добре молоде сонячне сяєво сіялося крізь світло-зелені, свіжі крони дерев обабіч вулиць і в паризьких садках. Похмурим чуткам, які надходили з багатьох районів країни, людям сьогодні не хотілося вірити. Вже чимало днів точилися розмови про повстання вірних у країні королю військ проти імператора. Подейкували, що могутні світу цього ухвалили знищити імператора, а разом з ним і Францію. На всіх кордонах країни стояли готові до битви вороги, наганяючи страх. Імператриця жила у Відні, в домі свого батька, австрійського імператора. Вона не повернулася додому, її до Франції не пустили. У Відні тримали в полоні й сина імператора. На всіх кордонах Франції вже чигала смерть. І все-таки цього ясного дня люди охоче забували про лиховісні чутки, війну на кордонах і смерть на чатах. Вони були схильні покладатись на добрі новини, про які писали в газетах. Тепер вони бачили, як по місту їде імператор, точнісінько такий, якого, як здавалося, вони знали, — могутній і замислений, розумний, величний і відважний, володар битв, — їде серед молодої весни паризькими вулицями, тож їм видавалося цілком природним, що небо прихильне до них та імператора, і вони всією душею віддавались відрадній мелодії цього щасливого дня та своїх радісних серць.
Імператор їхав у Сен-Жермен, то був день параду. Імператор зупинився. Скинув капелюха. Привітав зібраний там люд Сен-Жермена, робітників і солдатів. Він знав, що простолюд любить його чорне гладеньке волосся і рівні пасма, які свавільно, проте м’яко спадали йому на чоло. Перед бідними і простими людьми він видавався біднішим і простішим, коли стояв перед ними без капелюха. Сонце наближалось до полудня і вже припікало оголену голову. Імператор стояв непорушно. Він змусив і коня, і себе до недвижності пам’ятника, вплив і силу якої він знав уже багато років. Від юрби, де ясніли сотні червоних жіночих хусток, здіймався добре знайомий кислуватий і жирний запах поту, огидний дух злиднів під час свят, запах їхнього радісного збудження. Імператор розчулився. Він тримав капелюха в руці. Він не любив народ, не довіряв його радості, захвату і запаху. А проте всміхався, непорушно сидячи на білому коні, — улюбленець народу, імператор і камінь.
У застиглих каре стояли солдати, його ветерани. Які вони однакові — фельдфебелі, капрали, єфрейтори — всі, кого пощадила смерть і хто знову повернувся до своїх звичних міщанських кислуватих злиднів. Імператорові спадало на гадку одне ім’я за іншим. Декого він добре пам’ятав і міг би гукнути того чи того. Та його серце не озвалось жодною нотою. Він соромився. Люди любили його, і він соромився, що його люблять, бо до тих, хто любив його, міг пройматися лише співчуттям. Він сидів на осяяному сонцем, а отже, вдвічі сяйливішому білому коні, з непокритою головою, мов придавлений галасом і криками. Ветерани в каре забили тепер у барабани. Як добре, що вони барабанять! Тепер імператор махнув капелюхом, ослабив вузду і зменшив тиск гомілок так, щоб кінь зрозумів його й затанцював на місці; потім заговорив, і людям у юрбі здалося, ніби щойно почуті барабани промовляють людською, імператорською мовою.
— Мої друзі, — почав імператор, — товариші моїх битв і перемог, свідки мого щастя і нещастя...
Кінь нашорошив вуха і ворушив тихенько переднім копитом у такт словам імператора.
Сонце стояло опівдні, світило молодо й лагідно.
Імператор насадив на голову капелюха і спішився.
IX
Підійшов до людей. Їхня любов підступила до нього з їхнім віддихом, потужно променилася з їхніх облич, як сьогодні сонце з небес, і йому раптом здалося, ніби так буде завжди. Тієї миті імператор бачив себе так, як бачили його шанувальники на тисячах портретів, на тарілках і ножах, на стінах кімнат, — уже як міф і ще живого.
Довгі місяці у вигнанні імператор тужив за цим народом. То був народ Франції, тож він знав його. Народ блискавично був готовий і любити, і ненавидіти. Був святковий і глузливий, легко захоплювався, його було важко переконати, він був гордий у злиднях, великодушний у щасті, довірливий і легковажний у перемозі, озлоблений і мстивий серед лиха, грайливий і дитинний під час миру, нещадний і нездоланний у битві, швидко розчаровувався, був водночас довірливий і недовірливий, забудькуватий і схильний легко примирятися завдяки гарному слову, завжди готовий до сп’яніння і неодмінно залюблений у поміркованість. Це був народ галлів, народ Франції. Отож він любив імператора.