Уже цілу годину він стояв коло відчиненого вікна і з утомленою та покірною зосередженістю дослухався до невпинного ляпотіння. Він бачив усю країну — ту, чиїм імператором і верховним володарем він був, — поділену на ниви, садки й ліси, на села і міста. Він бачив тисячі плугів, чув, як розмірено дзвенять коси і швидко та коротко шурхають серпи. Бачив чоловіків у клунях, хлівах, повітках, млинах, кожен чоловік зі спокійною любов’ю віддавався праці, чекав на гарячий суп увечері після роботи, а потім на солодкий сон в обіймах дружини. Сонце і дощ, вітер і день, ніч і туман, тепло і холод були знайомі селянам, становили добрий або прикрий дар небес, в усякому разі, щось майже рідне. Інколи з глибин душі імператора піднімалася давня туга, якої він ніколи не відчував у бурхливі роки своїх перемог і поразок, — туга за землею. Ох! Його предки теж колись були селянами!
Імператор, стоячи обличчям до вікна, лишився на самоті з сутінками. В кімнату тепер заходив гіркий дух землі і листя, змішаний із солодким запахом каштанових свічок та бузкових китиць, із вологим подихом дощу, що відгонив в’ялістю і далекими водоростями. Милий шелест пронизував лагідні сутінки, дощ, вечір і парк мирно розмовляли між собою.
Такий, як був, із непокритою головою, імператор вийшов із кімнати. Він хотів у парк, відчути солодкий дощ. У палаці вже всюди горіли вогні. Серед яскравого світла імператор швидко, мало не гнівно ступав з опущеною головою повз охоронців. Вийшов у парк і знай походжав, заклавши руки за спину, вперед і назад лише по одній короткій широкій алеї й дослухався до жвавої розмови дощу і листя.
Раптом праворуч, у густій пітьмі дерев імператор почув звук, який видався йому дивним, ба навіть підозрілим. Він знав, що є люди, які прагнуть убити його. Якусь мить думав, що для такого імператора, як він, це був би сміховинний кінець: стати жертвою жалюгідного замаху серед мирного парку під час безглуздого доброго дощу. Він ступив між дерева на вже мокру землю в той бік, звідки, здавалося йому, долинув голос, і, приголомшений і водночас зрадівши, побачив за пару кроків від себе жінку. Її білий чепчик полискував.
— Підійди! — гукнув імператор. — Підійди! — гукнув він знову, бо жінка не ворушилася.
Тепер вона підступила ближче і стала перед імператором, мабуть, за два кроки від нього. То була, безперечно, служниця. Мабуть, подумав імператор, вертається від якогось чоловіка. Відомі пригоди! (Такі звичайні, цілком звичайні пригоди розважали імператора.)
— Чого ти хочеш? — запитав імператор. — І що ти тут робиш?
Жінка не відповідала, а тільки опустила голову.
— Відповідай! — наказав імператор. — Підійди ближче!
Жінка підійшла до нього близесенько. Тепер імператор уже бачив її. Таж, певне, це одна з дівчат його челяді.
Жінка стала навколішки, просто на мокру землю, але голову не підводила. Її коси ворушилися майже на рівні халяв імператорських чобіт. Імператор нахилився до неї. Тепер вона нарешті щось сказала.
— Імператоре! — мовила жінка. А потім додала: — Наполеоне! Мій імператоре!
— Встань! — наказав імператор. — Кажи, що сталося?
Жінка відчула в його голосі нетерпіння і небезпеку.
Підвелася.
— Розповідай! — наказав імператор. Узяв її за руку й повів на алею. Зупинився, пустив її і наказав ще раз: — Розповідай!
Тепер у світлі, яке падало з вікон на алею, він бачив, що жінка молода.
— Я накажу покарати тебе! — розсердився імператор і водночас погладив рукою мокре обличчя жінки. — Хто ти?
— Анжеліна П’єтрі! — відповіла жінка.
— З Корсики? — запитав імператор. Прізвище було знайоме йому.
— З Аяччо! — прошепотіла жінка.
— Геть! Мерщій! — звелів імператор.
Жінка розвернулася, підняла обіруч сукню, побігла по жорстві і зникла за рогом.
Імператор поволі йшов далі. Аяччо, думав він. Анжеліна П’єтрі з Аяччо!
Імператор наказав слузі перевдягти його. Сьогодні він їхав в Оперу. Приїхав посеред другого акту. Стояв випростаний у ложі з капелюхом на голові. Понад оксамитовим темно-червоним бортиком сяяв сліпучий фрагмент його білих, мов сніг, штанів для їзди верхи. Люди підвелися і прикипіли очима до бортика, а оркестр заграв «Марсельєзу».
— Хай живе імператор! — гукнув зі сцени якийсь актор. Уся зала відлунила: — Хай живе імператор!
Імператор кивнув головою і вийшов із ложі. На порозі обернувся до ад’ютанта й мовив:
— Занотуйте: Анжеліна П’єтрі з Аяччо.
І одразу знову забув ім’я. Лише думав: Аяччо.
XIV
Імператор потребував зброї, солдатів і великого параду.
Перед обраними представниками народу, яких він зневажав, перед солдатами, яких любив, перед священиками віри, якої не шанував, і перед паризьким людом, чиєї любові боявся, імператор вирішив постати як оборонець країни і свободи. Цього дня на кілька годин зупинилися всі верстати, на яких готували війну. Спочивали ковалі та слюсарі. Натомість мірошники, пекарі, різники і ті, хто курив горілку, працювали для свята. Того дня солдати мали вдягти нові мундири, пошиті їм для війни.
Церемоніймейстер склав план величної і нудної церемонії.
Свято відбулося першого червня. Той день був одним із найтепліших після повернення імператора, гарячим і зрілим літнім днем. Спека стояла незвичайна, ще ніколи не бачена такої пори року. Той рік узагалі засвідчував квапливу зрілість. Уже відцвів бузок. Швидко щезли хрущі. Невдовзі буйно розрослося темно-зелене листя каштанів. У лісах давно вже достигали суниці. Часто спадали бурі, лютуючи, мов у розпалі літа. Сонце пекло, його сяєво було нещадним. Навіть у ясні, безхмарні дні ластівки літали дуже низько, майже над бруком вулиць, хоча в інші роки літали так тільки перед самим дощем. Люди то тут, то там, і тихо, й на повен голос говорили про неминуче лихо. Газети всієї країни запевняли, що буде мир. Проте в усіх селах та містах забирали в рекрути і знову брали до війська ветеранів. Люди зі страхом прислухалися до ревного гупання ковальських молотів, що кували зброю, з жахом чули від різників про державні замовлення, а на плацах спостерігали лиховісне завзяття муштрованих солдатів. Тож люди цього святкового дня збиралися, хоч і з цікавістю, але невдоволено.
На широкій площі вже почалося святкування. Прийшли представники від кожного полку: офіцери, унтер-офіцери, солдати. Двісті вояків несли сяйливі імператорські орли з латуні та золота; в одному місці стояли кавалери орденів Почесного легіону, в другому — державні радники, в інших місцях — університетські професори, судді, міські радники, кардинали, єпископи, імператорська гвардія і національна гвардія. Блищали шаблі і багнети сорока п’ятьох тисяч озброєних людей. Гриміла сотня гармат. Навколо заціпенів простолюд — незліченний, безіменний, цікавий, злиденний і завзятий. Сонце дедалі нещадніше пекло широкий, позбавлений тіні плац. Від часу до часу долинали сувора команда, короткий барабанний дріб, оглушливі сурми, брязкіт зброї, глухі удари прикладів об землю. Люди чекали. І щоразу жорстокіше пряжило сонце.
Згодом почули, що прибуває імператор. Він їхав у позолоченій кареті, запряженій восьмериком коней, білі султани на їхніх головах колихались, немов пустотливі й горді срібні вогники; обабіч карети імператора їхали верхи його маршали. Пажі були вбрані в зелені, червоні та золоті шати. Позаду їхали драгуни і кінні гренадери. Прибув імператор. Його навряд чи впізнавали в перламутровій мантії, в білих сатинових штанах, у чорному оксамитовому капелюсі з білими пір’їнами. Імператора навряд чи впізнавали в супроводі його братів у білому вбранні. Імператор піднявся на трибуну, на той надміру піднятий трон. Обабіч від нього стояли брати, нижче від нього — канцлер, міністри і маршали. Їх усіх навряд чи впізнавали: надто вже пишно вони вирядились.