Сто пригод Барвінка та Ромашки

Ледь видніється пором.
Над шатрами верболозу
Пролунало: — Пе-ре-возу! —
І відлупило здаля.
В осоці на тому боці
Крутонулись ноги босі.
Виткнувсь носик з-під бриля.
Взяв поромник мотузяку
На округлу залізяку,
І поплив пливучий міст.
А на дядьку — синя свитка.
Жовтий бриль, очей не видко.
Але що це ззаду? Хвіст!
Підпливає. Ось і берег.
Чути хвильки тихий шерех.
Коник скочив на пором.
Підійняв Барвінок списа,
Закричав:— Тримайте Лиса!
Не пручайсь! Прошу добром!
Мовив Лис: — Привіт, герою!
Певне, цю первісну зброю
Ти привіз від дикунів?
Я пустив вас до порому
І за це мене, сірому,
Переслідує твій гнів?
Хто мені два зуби вибив?
Якби я тоді... не схибив...
Ми обоє не святі.
Хочеш битися? Не вдасться!
У труді пізнав я щастя.
Зуби вставив золоті.
Домовитий став, мов курка...
Як північна чорнобурка.
Засріблився від сивин.—
Опустив Барвінок списа.
Придивляється до Лиса.
Бачить — плаче Лисовин.
Похилився, крутить корбу.
Мов за хвіст поцупив кобру.
Лис... почав... життя нове?
У Дзвіночка і в Ромашки
У очицях — ніби цвяшки...
А пором собі пливе.
До Ромашки, до Барвінка
Посміхається хмаринка,
Миє пір’ячко в воді.
Лис промовив: — Правда, гарно?
То дарма, що трохи хмарно...
Добре тим, хто молоді...
«Може, справді став він добрий.
Поки я літав за обрій?—
Думу думає козак.—
Має ж голову добрячу.
Поламав хижацьку вдачу,
У житті буває всяк...»
Лис очиці втер полою:
— Бий обухом, ріж пилою.
Списом штрикай, але вір...
Давні вибрики забуті.
Вчусь заочно в інституті
І працюю, наче звір.
Ось і берег. Кинув сходні.
—Коли в нас... таке... сьогодні.
Прошу вас... до себе... в дім.—
За повіддя взяв Дзвіночка.—
Он і хата край лісочка.
Хоч води попить ходім!
Бережком, а потім лісом
Друзі тьопають за Лисом.
Стиха кривиться дівча.
За горбами, за ярами.
Біля струганої брами
Витягає Лис ключа.
— Ого-го! Живеш в палаці!
Заробив у чесній праці?
— Маю спадок від дідів.
Мій прапрадід Лис Микита
Був тварина тямовита,
Чим хотів — заволодів!
Прямо скажем, не безгрішний.
Був він дядько вельми втішний.
Син простого селюка...
Волелюбну мав натуру.
Від душі його скульптуру
Шашіль виточив з пенька.
Прадід Лис виднівсь при вході,
Генерал тобі та й годі,—
Люлька, хвостик догори...
Коли б їв він моркву й ряску,—
Не про нього склали б казку.
Постать, що не говори!
Прив’язав коня Барвінок,
З двору глянув на будинок.
На цяцьковані стовпи.
Дах червоний, з черепиці.
В Лиса усмішка на пиці:
— Що? Сподобалось? Купи!
Закричав Барвінок: — Годі!
Я — Барвінок! Я — в поході!
Не люблю приватних нір.
Коли так, не дійдем згоди!
— Прошу, прошу до господи.
Жарти, хлопчику, повір...
Ось і затишна світлиця,
Господиня гостролиця
Усміхається гостям.
Лис узяв під ручку Лиску,
Прихорошену до блиску:
— Це дружки мої, затям!
Повели в кімнату дальню.
Стало ясно, що в їдальню.
Пахло перцем і борщем.
Не кормушка, не корито —
Стіл по-царському накрито,
Не такий, як під кущем!
В мисках квашена капуста.
Бараболя в шкварках тлуста.
Паляниця негливка.
Ще й вареників макітра.
Поряд з рибою — півлітра
Жигулівського пивка.
В нафарбованої Лиски
Голосок немов з колиски:
— Готувала все сама!—
А Ромашка:— Бачу, Лиско!
Але Конча, ой, неблизько!
Засідать — часу нема!
Руки змили — їсти сіли.
Частували їх щосили:
— Їжте, пийте досхочу!—
То, здавалось, дружби вияв.
Хлопчик мовив:— Як я мріяв
Про тарілочку борщу!
Лис, відкривши пива пляшку.
Скоса глянув на Ромашку,
Влив Барвінкові й собі.
— Повні щирої надії.
Проковтнем за спільні дії
У великій боротьбі!
— Зупинися, хміль — отрута.
Що кладе на ноги пута!—
Це Ромашин голосок.
Та малий зробив ковточок,— Д
іл хитнувся, як місточок,
І посунувсь, мов пісок.
Наш Барвінок — хлопець крепкий.
Хоч позбувсь одної клепки —
Не змінився на виду:
— Що за шум? Яка рахуба?
Скоро будем біля Дуба!
Засурмлю — хау ду ю ду!
Лис: — Хильнімо ж до останку!—
Та Ромашка з пивом склянку
Геть пожбурила, в вікно.
— Бити посуд — хлопська звичка!—
Просюсюкала Лисичка.
Лис підвівся:— Но-но-но!
— Те, що сталося допіру.
Залікує люлька миру!
На, побільшає думок...—
Взяв Барвінок в Лиса люльку,
А Ромашці—тицьнув дульку—
І ковтнув страшний димок!
Замакітрилось в голівці,
Опинився на долівці Л
егковажний козачок.
Лисовин підскочив: — Лиско!
Ремінцем в’яжи дівчисько!
Поламай хутчій дрючок!
Та дівча схопило списа.
Штриконуло в писок Лиса
І стрибнуло у вікно.
Коник їй підставив спинку
І поніс, немов лушпинку.
Як у справжньому кіно.
Вгору кинуло й Барвінка,
Та не гнулися колінка.
Ухопився за стільця,
Але стіл підставив ніжку.
Так поцупили, мов мишку.
Нерозумного курця.
Лисовин сердитий в Лиску
З холодцем пожбурив миску.
— Де Ромашка?
— Ген, в ліску!—