IV
Втрьох лишились подорожні
І щасливі, і тривожні.
Навкруги зелений вир.
Де ховатись може звір.
Скрізь дерева дивовижні
Вгору тнуть зелені стрижні.
Квіти... Ніби волошки.
Та завбільшки мов стіжки.
— Що за ліс. Ромашко люба?
Ні берізоньки, ні дуба,
Ні смереки, ні сосни.
Ні кислиць, ні бузини!
А Ромашечка:— Ой нене!
Неспокійне серце в мене
З чужиною віч-на-віч.
Наступає темна ніч.
Де ж ми спатимем. Барвінку?
— Зараз виберу місцинку!—
І Барвінок на коні
Трави витолок рясні.
Ще й листка в кущах нагледів.
Що сховав би і ведмедів.
— Ось тобі. Ромашко, й дім.
Перебудем нічку в нім.—
Навалилась ніч зненацька.
Горобина, вовкулацька.
Небеса — мов чорне скло.
Десь завило, загуло.
— Що це? Лишенько моє!—
А Барвінок:— їсти є?—
(Коник Дзвоник без оброті
Засинав з травою в роті.)
— Та які вже тут харчі,
Не поїли б нас вночі!—
У Ромашечки до паска
Приторочена запаска.
В ній — ковбаска, сіль, сальце.
І одне круте яйце.
Як запахли різні страви.
Стало ясно: кепські справи.
У кущах з усіх сторін
Сотні дві очей-жарин.
— Ой Барвінку, вельми лячно!
Не жував би ти так смачної
— Запитай, що треба їм.
— Я ще трохи попоїм!
Дожував шматочок сала.
Вийняв з шапочки кресало.
Вдарив — іскри і луна.
Відступила звірина.
Взяв малий суху травичку.
Підпалив її, мов свічку.
І малих мандрівників
Ясен вогник освітив.
— А тепер, Ромашко, спати.
Зараз я стаю на чати.
Ранок променем сяйне.
Зміниш, дівчинко, мене.
Потім — коник. І так далі.
Тут звірята не зухвалі.
Спи спокійно.
При мені
Насінинки чарівні!
Засопіла вмить Ромашка,
Натомилась, бідолашка.
А Барвінок все ходив,
Ніжки стомлені трудив.
Вдалині ревло й вищало.
Бубоніло і пищало.
Та боялося, либонь.
Вилізати на вогонь.
Догоряла швидко нічка.
Почали злипатись вічка.
Кинув ще трави в золу
І пішов будить малу.
Спить мала, зітхає важко,—
Пожалів будить Ромашку.
Вбив з десяток комарів,
Сів і очі сам закрив.
Він і спав лише хвилинку,
Ще й не встиг пустити слинку,
Як відчув жорстокий біль.
Дужі руки — звідусіль.
Щось Барвіночка скрутило.
Уп’ялась мотузка в тіло.
Опинився між дерев.
Звідки чувсь звірячий рев.
То, мабуть, гіпопотами.
Зрідка гупали тамтами.
Хтось в кущах проговорив:
— Прив’яжіть до стовбурів.
— Що це, сон?— малий питає.
Ні, не сон. А вже світає,
З моря сонце вирина.
Зникла в лісі звірина.
Озирнувся бідолашка.
Бачить — поряд і Ромашка.
Теж нічого не збагне
І в душі — його кляне.
Теж прив’язана. З травички
Визирають чоловічки.
Б’ють в тамтами і свистять.
Ну, чого вони хотять?
Вельми жваві і моторні.
Серед них є зовсім чорні,
І зелені, як трава,
Й шоколадні. От дива!
Гнів на серці у Барвінка:
— Що це ще за поведінка?
Чи вчитеся в хижаків.
Як хапать мандрівників?
Як не сором! Що вам треба?
Ми — з-за моря, просто з неба.
Ми — з далекого села.
Ми на вас не маєм зла,
Я — Барвінок.
Ось — Ромашка.
Ось — наш Коник-роботяжка.
Ми в путі вивчаєм світ.
Розв’яжіть же нас і — квит!
Стриб—фігурка. Чорна, чорна.
Тільки зубки — білі жорна.
Під рукою — чорний спис:
— Бач, співає, наче лис!
Я — славетна Чорна Кава,
До чужинців не ласкава.
Білі... ці... твої брати...
Нас полюють, мов хорти.
Стриб — зелений чоловічок.
Провисало кілька стрічок
На подертий комірець:
— Білі,— крикнув,—
Хай вам грець!
Ви рвете мене Банана,
Не одна на тілі рана...
Не один мій брат Банан,
В клітці плив за океан..,
Стриб—шишкастий чоловічок:
— Білі — сила диких звичок!
Я — шляхетний Ананас!
Переслідують і нас...
За моря в мішках везуть.
Щоб продати.
В цьому суть.
Ви — шпики царя Бамбука!
Скрикнув хлопчик:—
Що за бука?
Що за штука цар Бамбук?
Та зніміть мотузку з рук!
Чом ви лаєте без міри
Не діла, а колір шкіри?
Ось, приміром, наш город.
В нім, як райдуга, народ.
Зеленаві, не гіркі.
Дружне плем’я — огірки.
Баклажани — сині всі.
Мов померзли у росі.
Мак — червоний, наче жар.
Сонях— жовтий, мов ліхтар.
Фарба в кожного своя.
Але добра в нас сім’я.
Різнобарвні й бур’яни.
Злі Осотові сини.
Навіть гарні є на вид.
Тільки ж то — хижацький рід.
Про Бамбука розкажіть.
Але спершу — розв’яжіть!
Вийняв ножика Банан:
— Так виходить — ти не пан?—
І дригнувсь, бо між дерев
Пролунав машини рев.
Тут маленькі бідарі
Миттю зникли в чагарі.
На галяву виліз «джип».
Натрудився, аж захрип.
За кермом сидів Будяк
І горланив, наче дяк:
— Я слуга царя Бамбука,
Що блоху вціляє з лука!
Поряд з хвацьким водієм
Хто це? Ніби впізнаєм!
Він в корковому шоломі.
Та очиці всім знайомі.
В гімнастьорці голубій.
Але той же, хоч убий!
Ось Барвінок, ось і пальма.
Завищали люто гальма,
І в шоломі набакир
На Барвінка глянув... Тхір.
Простогнав він:— Любий синку.
Та невже... це ти... Барвінку?—
Хлопчик вигукнув: — Тхоряко,
Звідкіля ти, лобуряко?—
Тхір підскочив: — Я віднині
Не Тхоряка — пан Тхоріні!
Пан Будяк відкинув пляшку
І дивився на Ромашку:
— Хоч тендітна і мала.
Добра б наймичка була!
Гаркнув Тхір:—А ти, земляче.
Не зрадів мені неначе?
— Не прийду ніяк до тями.
— Не чекав на зустріч з нами?
— Будяка ж було забито!
— Цей ще більший, зріс за літо.
Будякову насінинку
З дому я привіз Барвінку!
— Менш дивуюсь, що його стрів,—
Як потрапив т и на острів? —
Посміхнувся Тхір пихато:
— Бач, розпитує, мов тато!