Ранком суне радий Тхір
Навпростець у царський двір.
У руці дубовий кий.
На плечах мішок важкий.
Люто в кожному кутку
Лупить києм по мішку.
Ще й співає пісню Тхір
На увесь на царський двір:
«Кожен з нас повсякчас
Висунутись прагне!
Славний Тхір
Знов мундир.
Як було, одягне!
Гей, одягне, як було,
І закине помело.
За мою відвагу
Цар поверне шпагу!»
Тхір минає царську варту.
Випиває меду кварту
І стає перед царем
Із мішком наоберем.
Поміж ними, слово в слово,
Відбулась така розмова:
Осот.Чого баламутиш ні світ ні зоря?
Ти вже не фельдмаршал.
Тxоряка.Осоте, ур-ря!
Осот.Чи з глузду ти з’їхав?
Тxоряка.Заглянь у мішок,
У ньому славетний лежить кожушок.
Тебе він зігріє, аж кине у піт.
О царю. Барвінка забгав я під спід!
Не віриш — поглянь...
Блекота розповість.
В мішку приволікся негаданий гість!
(Мотузку розрізав, регочучи. Тхір,
А звідти Барвінок вилазить, як звір).
Тxоряка.Наївся медку? Побалакай з царем!
Навколішки падай, бо шкуру здерем!
Осот.Не треба, я ж бачу, він справжній козак.
Тхоряка.А зараз лежить біля ніг, мов кизяк.
Осот.Гай-гай, обдурила тебе Блекота!
Гай-гай, а була ж благородна мета...
Барвінку, ти скарб звоювати хотів?
Барвінок.І всіх вас побити!
Осот.Герой поготів!
Мені до вподоби такі парубки.
Безграмотні й дужі, неначе бики.
Навіщо науку зубрити, скажи?
Ти краще у війську моїм послужи.
З роками фельдмаршалом станеш, браток.
Тхоряка.Лизатимеш знову Медовий Листок...
Осот.З гармати великої будеш палить.
Барвінок.Ой, ой, розв’яжіте, животик болить!
Вмираю, пропали юнацькі— літа.
Мене отруїла... Твоя Блекота...
Осот.Фельдмаршале, лапки йому розв’яжіть.
Очуняєш, хлопчику, будем дружить!
Лиш від пут звільнивсь хлопчина.
Став червоний, мов перчина.
Стусонув під бік Тхоряку,
Видер з лап його ломаку.
Як урізав двох по лобі —
Заревли щодуху: «Пробі!»
Бив, аж поки не скрутили
Ці кусючі крокодили.
Гаркнув цар, потерши гулю:
— Чи ножа йому, чи кулю?
Як про рідного, подбаєм,
Завтра ж голову зрубаєм!