Генерал Петроніо Сан Роман та його родина цього разу прибули на спеціальному пароплаві для урочистих церемоній, що належав Національному Конгресу, і разом з ними приїхало багато знаменитостей, які, проте, загубились у водоверті нових облич. Пароплав стояв причалений біля пристані до самого кінця торжеств. На ньому привезли стільки подарунків, що довелося полагодити всіма забуту будівлю, де колись була перша електростанція, і виставити там найкращі для загального огляду, а решту одразу перевезли в старовинний будинок удівця де Ксіуса, готовий прийняти молодят. Женихові подарували автомобіль з відкидним верхом, на якому під фабричною маркою вигравіювали готичними літерами його ім'я. Нареченій привезли столовий сервіз із чистого золота на двадцять чотири персони. Окрім того, з ними приїхав цілий танцювальний ансамбль і два оркестри, які грали вальси, дисонуючи з місцевими музиками, дівчачими хорами та групками акордеоністів, які посходилися звідусіль, приваблені розголосом бучної учти.
Родина Вікаріо жила в скромному цегляному будиночку, покритому пальмовим листям і вивершеному двома мансардами, де в січні ластівки ліпили гнізда, щоб вивести пташенят. На фасаді будинок мав терасу, заставлену вазонами квітів, а позаду було просторе подвір'я, на якому розгулювали кури і росли фруктові дерева. У глибині подвір'я близнюки спорудили великий саж, де відгодовували свиней і де був свій жертовний камінь та стіл для розрубування туш, з чого, власне, родина й жила, відтоді як Понсіо Вікаріо втратив зір. Це діло розпочав Педро Вікаріо, та коли його забрали на військову службу, брат також опанував ремесло різника.
У домі ледве вистачало місця для його мешканців. Отож, коли старші сестри збагнули, яких масштабів буде весілля, вони хотіли винайняти для цього інший будинок. «Уяви собі, — розповіла мені Анхела Вікаріо, — вони подумали про дім Пласіди Лінеро, але, хвалити бога, мої батьки затялися на вічній темі, що наші дочки або одружуються у власному хліві, або взагалі не одружуються». Отож будинок пофарбували в його первісний жовтий колір, полагодили двері і прибрали в кімнатах, тобто пристосували оселю наскільки змога до того бучного бенкету, який передбачався. Близнюки перегнали свиней кудись-інде і дезинфікували той куток подвір'я негашеним вапном, але було очевидно, що все одно місця мало. Кінець кінцем Байярдо Сан Роман наполіг, щоб повалили паркан навколо садиби, винайняли для танців сусідні будинки, а теслярі збили під гіллям тамариндів тимчасові столи.
Єдина непередбачена подія сталась уже в день весілля, коли наречений запізнився аж на дві години, а Анхела Вікаріо не хотіла вбиратися нареченою, поки той не з'явиться в домі. «Чи повіриш, я навіть зраділа б, якби він не прийшов, — розповіла мені вона, — але тільки в тому разі, якби ще була не вдягнена». Можна зрозуміти її осторогу, бо немає для жінки більшої ганьби, як бути покинутою у вбранні нареченої. Проте ганьби Анхела Вікаріо однаково не уникла, бо згодом те, що вона набралася зухвальства накинути вуаль і приколоти квіти помаранчі, не будучи незайманою, витлумачили як спаплюження символів цноти. Одна моя мати віддала належне мужності Анхели Вікаріо, яка вирішила грати в свої краплені карти до самого кінця. «У ті часи бог розумів такі речі», — пояснила мені мати. Але ніхто й досі не знає, в які карти грав Байярдо Сан Роман. Бо від тієї миті, коли він нарешті з'явився в сюртуку й циліндрі і до тієї, коли пішов зі свята з істотою, що завдала йому стількох прикрощів, він являв собою довершений образ щасливого нареченого.
Так само ніхто ніколи не довідався, в які карти грав Сантьяго Насар. Я був з ним весь той час, і в церкві, і на гулянці, і не тільки я, а й Крісто Бедойя та мій брат Луїс Енріке, і жоден з нас трьох не помітив щонайменшої зміни в його поведінці. Мені потім довелося повторювати це багато разів, адже всі ми четверо разом росли, разом ходили до школи, майже постійно були разом під час канікул, і годі навіть уявити собі, що котрийсь із нас міг мати свою таємницю, а тим більше таку велику.