Фаустіно Сантос не міг збагнути, що сталося. «Вони знову прийшли гострити ножі, — розповів він мені, — і стали кричати, щоб усі чули, що випустять кишки Сантьяго Насарові, отож я подумав; це вони й досі не очуняли від перепою, до того ж не придивився до ножів і вважав їх тими самими». Цього разу, одначе, Клотільда Армента помітила, тільки-но близнюки увійшли, що рішучість їхня дуже похитнулася.
Бо незадовго перед тим між братами виникла перша незлагода. Вони не тільки були зовсім іншої вдачі, ніж здавалося на перший погляд, а й мали дуже різні характери — особливо це проявлялось у складних випадках життя. Ми, їхні друзі, помітили це ще в початковій школі. Пабло Вікаріо, на шість хвилин старший, ніж його брат, мав багатшу уяву і був рішучіший аж до юнацького віку. Педро Вікаріо завжди здавався мені сентиментальнішим і через те зосередженішим у собі. У двадцять років обох призвали на військову службу, але Пабло Вікаріо незабаром відпустили додому, щоб лишався з батьками. Педро Вікаріо відслужив одинадцять місяців у військах охорони громадського порядку. Армійська дисципліна і постійний страх смерті розвинули в ньому покликання командувати, і після цього він призвичаївся усе вирішувати за свого брата. Педро демобілізувався з гонореєю, що чинила впертий опір найбрутальнішим методам військової медицини, а згодом миш'яковим ін'єкціям та перманганатовим промиванням, що їх прописував хворому доктор Діонісіо Іґуаран. Лише у в'язниці його змогли вилікувати. Ми, їхні друзі, одразу збагнули, що Пабло Вікаріо зненацька відчув себе цілком залежним від молодшого брата, коли той повернувся з казарменою душею і з недавно засвоєною звичкою задирати сорочку й показувати всім, хто хотів це бачити, шрам від кульової рани з дренажем у лівому боці. Пабло навіть відчував своєрідну пошану до братової гонореї — цієї геройської хвороби, що нею колишній солдат пишався як воєнною відзнакою.
Це Педро Вікаріо, як він сам посвідчив на допиті, прийняв рішення вбити Сантьяго Насара, і спочатку братові лишалося тільки наслідувати його. Але той же таки Педро, як з'ясувалося згодом, вирішив, що вони виконали свій обов'язок, коли алькальд роззброїв їх, і тоді Пабло Вікаріо перебрав командування на себе. Жоден з двох не згадав про цю незлагоду між ними в розмові зі слідчим, який допитував кожного з братів окремо. Але Пабло Вікаріо казав мені кілька разів, що він насилу переконав брата довести їхній намір до кінця. Можливо, то був тільки скороминущий напад страху, але Пабло Вікаріо довелося іти в саж самому шукати два інші ножі, тим часом як брат у страшних муках крапля по краплі силкувався помочитися під тамариндами. «Мій брат ніколи не уявляв собі, що це таке, — розповів мені Педро Вікаріо під час нашої єдиної зустрічі. — То було ніби мочитися розтовченим склом». Вийшовши на подвір'я з новими ножами, Пабло Вікаріо побачив, що брат досі обіймається з деревом. «Він був весь зрошений холодним потом від лютого болю і, ледь повертаючи язиком, сказав, щоб я йшов сам, бо він не в спромозі зараз убивати нехай там кого». Педро сів на один з дощаних столів, поставлених під деревами для весільного бенкету, і спустив штани до колін. «Певне, з півгодини він міняв собі пов'язку», — розповів мені Пабло Вікаріо. Насправді брат затримався не довше, ніж на десять хвилин, але його дії були для Пабло Вікаріо такими незбагненними й таємничими, що він витлумачив це як нову спробу брата згаяти час до світанку і в такий спосіб ухилитися від виконання їхнього святого обов'язку. Отож він сунув йому в руку ніж і майже силоміць потяг його на пошуки загубленої честі сестри.
— Іншого виходу для нас просто нема, — сказав він. — Це однаково, як наче ми його уже вбили.
Вони вийшли на вулицю крізь задні двері сажу, з незагорнутими ножами, переслідувані гавкотом собак на сусідніх подвір'ях. Починало розвиднятися. «Дощу не було», — згадував Пабло Вікаріо. «Навпаки, — розповів мені Педро, — віяв вітер од моря, і зорі на небі можна було порахувати пальцем». На той час новина уже поширилася настільки, що Ортенсія Бауте, відчинивши двері якраз у ту мить, коли брати проминали її дім, першою оплакала ще живого тоді Сантьяго Насара. «Я подумала, вони уже вбили його, — розповіла мені Ортенсія Бауте. — Бо я побачила у світлі ліхтаря ножі, і мені здалося, з них капає кров».
Один з небагатьох будинків на тій глухій вулиці, чиї мешканці вже прокинулися, був дім Пруденсії Котес, нареченої Пабло Вікаріо. Завжди, коли брати ішли тут о цій годині, а надто по п'ятницях — прямуючи на ринок, — вони заходили туди випити чашку ранкової кави. Ось і тепер штовхнули хвіртку і, переслідувані собаками, що впізнали їх у світанковій сутіні, зайшли на кухню. Привіталися з матір'ю Пруденсії Котес. Кава ще не була готова.