Выбрать главу

Я буду кричати, — прохрипіла йому на вухо, — якщо підеш, я буду кричати.

Дамасо глухо сопів, оскаженівши, бив її згортком із кулями по колінах. Ана зойкнула, розслабивши ноги, але одразу ж ухопилася за нього знову, не підпускаючи до дверей. І тоді почала умовляти:

Обіцяю тобі, завтра я сама їх віднесу. І покладу їх так, що ніхто не помітить.

Відступаючи до дверей, Дамасо раз по раз бив її кулями по руках. Вона на мить відпускала його, потім знову чіплялась, умовляючи:

Я можу сказати, що це зробила я, — повторювала вона. — В моєму стані не садять у тюрму.

Дамасо вивільнився.

Тебе побачить усе село, сьогодні ясна ніч, — благала Ана. Перш ніж він устиг зняти засув, вона знову вхопила його й тоді наосліп почала бити по шиї, по обличчю, зриваючись на крик:

Сліпий кіт! Не йди!

Дамасо намагався захищатися, але вона, тримаючись за засув, замахнулася, наміряючись ударити його по голові.

— Шльондра! — крикнув він.

Тепер Дамасо вже не боявся здійняти галас. Кулаком він ударив її по голові. Почувся глибокий стогін, потім глухий удар тіла об стіну, але він навіть не глянув не неї й вискочив з хати, не зачинивши дверей.

Ана лежала на долівці, ошелешена болем, і боязко обмацувала живіт. Вона кусала губи, щоб не плакати. Потім встала, одяглась. Вона не здогадалася, що Дам&со стоїть біля хати й чекає, що вона вибіжить за ним. Але Ана зробила помилку: замість того, щоб бігти за чоловіком, вона зачинила двері й сіла на постелі, чекаючи на нього.

Лише тоді, як двері зачинилися, Дамасо зрозумів, що відступити він не може. Ціла зграя собак бігла за ним аж до кінця вулиці, а потім залягла тиша. Він обминав дерев'яні помости, намагаючись утекти від звуку власних кроків, що голосно відлунювали серед сонних вулиць.

Цього разу ліхтар був йому ні до чого. Двері були полагоджені, з них було вийнято шмат дерева завбільшки з цеглину, а на його місце вправлено новий, куди вґвинтили таке саме кільце. Більше нічого не змінилося. Дамасо лівою рукою взяв замок, вставив кінець терпуга в кільце і повернув кілька разів терпугом як відмичкою. Злегка натиснув ще і ще раз... Перш ніж штовхнути двері, він підтягнув їх трохи вгору, щоб не дряпати кам'яну підлогу. Знявши черевики, просунув їх усередину разом із згортком, перехрестився і зайшов у більярдний зал, залитий місячним сяйвом. Тут починався темний коридорчик з порожніх ящиків і пляшок. Трохи далі стояв стіл для більярду, на який із слухового віконця падав сніп місячного проміння, далі тяглися шафи, і, нарешті, в глибині — столики й стільці, що відгороджували головний вхід. Все було так, як і того разу — крім місячного світла й тиші. Дамасо охопило якесь дивне зачарування. Цього разу він не мав із собою цеглини, тож припер двері черевиком. Пройшовши крізь сніп місячного світла, він засвітив ліхтар, щоб знайти за стойкою коробочку від більярдних куль. Водячи ліхтарем туди й назад, він побачив у поросі купу флаконів, стремена з острогами, якусь сорочку, всю в мазуті, зім'яту, і, нарешті, коробку від більярдних куль — там, де поклав її. На ній сидів кіт і загадково дивився прямо на нього. Дамасо посвітив на кота, аж раптом, похоловши, згадав, що ніколи вдень не бачив його в залі. Він спробував злякати його, але кіт байдуже лишався сидіти. Враз перед ним ніби беззвучно розверзлося провалля — в салоні спалахнуло сліпуче світло.

От так штука!

Дамасо впізнав голос дона Роке. Поволі випростався, відчуваючи неймовірну втому й біль у крижах. Дон Роке прямував до нього з глибини залу, в кальсонах, з залізним прутом у руках. За пляшками й порожніми ящиками, дуже близько від того місця, де проходив Дамасо, висів гамак. Цього не було першого разу. Коли залишалося метрів із десять, дон Роке напружився, готовий оборонятись. Дамасо заховав руку із згортком. Дон Роке, без окулярів, наморщив носа, витягнувши голову вперед, щоб упізнати, хто це.

Хлопче! — скрикнув він.

Дамасо відчув, як щось урвалося в ньому. Дон Роке опустив залізний прут і підійшов, роззявивши рота. Без окулярів і вставної щелепи він був схожий на жінку.

Що ти тут робиш?

Нічого, — сказав Дамасо.

Він ледь ворухнувся, щоб змінити позу.

Що це там у тебе? — запитав дон Роке.

Дамасо відступив назад.

Дон Роке люто затрясся.

Що там у тебе?! — гримнув він, ступивши крок вперед із піднятим прутом. Дамасо простяг йому згорток. Дон Роке взяв його лівою рукою, насторожено, не тратячи пильності. Обмацавши згорток, він усе зрозумів.

Неймовірно, — тільки й сказав він.

Я прийшов, щоб покласти їх на місце, — сказав Дамасо.