На лавочці сидів дідусь із довгою сивою бородою, в чудернацькому солом’яному брилі, насунутому на кущисті брови. Дідусь, здавалося, дрімав, проте, коли Аліса проходила, точніше, пробігала мимо, він підвів голову і сказав:
— Куди ж ти, миршавко, мчиш? Куряву здіймаєш, туди-сюди!
Аліса зупинилась.
— Я не здіймаю куряви, тут же крупний пісок, він не куриться.
— Отуди к бісу! — здивувався дідусь, і борода його підвелась і втупилася рябим кінцем в Алісу. — Отуди к бісу! Заперечуєш, виходить? — Дідусь вочевидь був не в дусі.
І Аліса про всяк випадок сказала:
— Даруйте, я не зумисне. — І хотіла вже бігти далі.
Але дідусь не дав.
— Подь сюди, — мовив він. — Тобі кажуть!
— Як це — подь сюди? — здивувалась Аліса. — Якось дивно ви розмовляєте.
— А ти посперечайся, посперечайся. Зараз візьму хворостину і відшмагаю тебе по м’якому місцю!
Дідусь був зовсім незвичайний. Як старий Хоттабич. І говорив дивно. Не те щоб Аліса його злякалася, але все-таки їй стало трохи моторошно. Більше нікого на алеї не було, і якщо дідусь і справді вирішить шмагати її хворостиною… «Ні устигну втекти», — подумала Аліса й підійшла до дідуся ближче.
— Що ж це виходить? — сказав дідусь. — Залишили мене на цьому триклятому місці, а самі вшилися! На що це схоже, я питаю!
— Авжеж, — згодилась Аліса.
— У тебе в торбі калачика не знайдеться? — запитав дід. — А то від ранку макової росинки в роті не було.
— Ні, — відповіла Аліса. — А що таке макова росинка?
— Багато знатимеш, скоро старою станеш, — відрізав дідусь.
Аліса засміялась. Дідусь був зовсім не страшний і навіть жартував. Вона сказала:
— А тут неподалік кав’ярня є. Дієтична. Пройдете два повороти…
— Обійдуся, — буркнув дід. — Без ваших порад обійдуся. Ні, ти скажи, миршавко, що таке дєється?
«Оце так старий! — подумала Аліса. — От би його нашим дітлахам показати».
— Скільки вам років, дідусю? — спитала вона.
— Всі мої літечка при мені, я ще царя-батечка Миколу Олександровича, царство йому небесне, пам’ятаю. Отакечки. І генерала Гурка на білому коні. А може, це Скобелєв був…
— Довгожитель! — зрозуміла Аліса. — Справжнісінький довгожитель. Ви з Абхазії?
— Це з якої такої Абхазії? Ти це що? Та я тебе!
Дідусь спробував зіскочити з лавки й погнатися за Алісою, але в останню мить передумав і вставати не став. Аліса відбігла на кілька кроків і зупинилася. Їй уже зовсім не хотілося йти від казкового діда.
— Отож, кажу я, — вів далі дід, ніби забув про спалах гніву. — Що ж це довкола дєється? Зовсім показилися, туди-сюди!
Якщо він пам’ятає царя і ще якихось генералів, котрих не проходять у другому класі, то дідові очевидячки принаймні двісті років. Як же він законсервувався, і навіть у газетах про нього ні слова не було, і тато про нього не знає? Адже якби знав, то напевне сказав би Алісі.
— Ні тобі городового, ні тобі культурного поводження! Ходють туди-сюди голі люди, махають собі безсоромними ногами. Ох, наплачетеся ви з ними, ох і наплачетеся!.. Не бачити вам…
Дід схлипнув і раптом закричав несамовито й тонко:
— Кінець світу! Кінець світу! Гряде антихрист покарати за гріхи великі…
«Ой-ой-ой, покликати когось, чи що? — забідкалась Аліса. — Напевно, в нього манія. Хворий чоловік».
— А ти чого в трусах бігаєш? — зненацька спитав дід неголосно, але сердито. — Спідниці, чи що, в мамки не знайшлося? Либонь, загуляла мамка твоя, га? Загуляла?.. Дівчата ж бо хто в штанах, хто в трусах…
— У мене мама архітектор, — сказала Аліса.
— Отож-бо й кажу, — згодився дід. — Не ті часи настали. Бувало, вийдеш спозарання, взуєш постоли… Ти сідай, дівчинко, на лавку, казку послухаєш… Гніденький твій уже копитом креше. І підіймаємося ми слідом за генералом Гурком, царство йому небесне, туди, розумієш, сюди, на висоту дванадцять — вісімдесят п’ять, а там уже турок позицію собі риє… І за царя…
Дід повторив кілька разів «за царя» і раптом заспівав:
Аліса поволі задкувала по доріжці, щоб непомітно щезнути з дідових очей. Вона думала, куди краще бігти, аби скоріше знайти поміч.