Та ось; із-за повороту показалася дівчина зі згортком креслень під пахвою, звичайна дівчина, мабуть, студентка. Вона була в шортах, безрукавці й без перуки. Коротке світле волосся спадало чубчиком на засмагле чоло. Дівчина почула дідову пісню й зупинилася.
— Ой! — зраділа Аліса.
Вона підбігла до дівчини й голосно зашепотіла:
— Цей дід, напевно, збожеволів. Він говорить дивні речі й зовсім відірвався од дійсності.
— Побачимо, — сказала дівчина.
Дідусь помітив її і дуже розсердився.
— Що далі, то гірше! — промовив він. — Ще одна безсоромниця, туди-сюди. Ти чого вирядилася?
— Здрастуйте, — привіталася дівчина. — Вам зле?
— Чого б це? Це ти що за слова такі собі дозволяєш? Я в своєму житті ще нічим не мучився, хіба тільки почечуєм. Отакечки.
— Дивно він зодягнений, — сказала дівчина Алісі неголосно.
І тут Аліса теж помітила, що дід дивно вдягнений. Як тільки вона раніше цього не бачила?
На дідові були сірі короткі штани, внизу яких звисала брудна торочка, з-під штанів виглядали вовняні шкарпетки, обмотані мотузком. Мотузок спускався до щиколоток і був прив’язаний до чудернацьких капців, страх знайомих, але досі Аліса їх не зустрічала. Ой, та це ж постоли, як на картинці у книжці казок! Дідові плечі накривав сірий піджак із підкладеними на плечах ватними подушками, щоб плечі здавалися ширшими. І ще був солом’яний капелюх, та його Аліса помітила з самого початку.
— Він несучасний, — сказала Аліса тихо й сама злякалася свого відкриття.
Звісно ж, дід був зовсім несучасним. Він і говорив дивно, і зодягнений був незвичайно.
— Постривай-но, — мовила дівчина. — Ви де живете? — спитала вона в старого.
— Багато знатимеш… — почав дід. Потім задумався і додав: — Сам уже не знаю.
— Може, вас провести додому?
— Дім мій за високими горами та за глибокими морями, — сказав дід упевнено, ніби повторював знайому всім адресу. — Ти мені краще скажи, землю ви орете?
— Оремо, — відповіла дівчина.
— І плуги у вас є?
— Плугів уже нема. Автомати орють і все. інше роблять.
— Отож я так і думав. А рік зараз який?
— Дві тисячі вісімдесят дев’ятий.
— Це що, від різдва Христового?
— Від нашої ери, — сказала дівчина.
— А ви з якого року? — запитала Аліса. — Адже ви мандрівник у часі?
— От тобі, туди-сюди! — буркнув дід. — Мандрівник, кажеш? А ти краще мені скажи, як у вас із м’ясом? М’ясо почім?
— М’ясо? — Аліса не знала, що відповісти.
Але їй на допомогу прийшла дівчина.
— М’ясо в нас, дідусю, безкоштовне, — пояснила вона. — І решта продуктів теж.
— Брешеш, туди-сюди! Хтой це з доброго дива, так тобі телятко різатиме?
— Ви ще з Дореволющї? — наполягала Аліса. — А як ви опинились тут? На нашій машині часу?
— А от скажи мені, — пожвавився дід, — хто у вас найголовніший генерал?
— Нема в нас генералів.
— От і брешеш! Не може того бути, щоб без генерала… Боже мій, хто йде!
Доріжкою, припадаючи на сучкувату палицю, йшов другий дід, такий самісінький, як і перший, тільки капелюх на ньому був не солом’яний, а сукняний.
Аліса так здивувалася, що. сховалась за спину дівчини. І тут же з-за повороту вийшло ще троє дідів, двоє з палицями, один так, без палиці; двоє в солом’яних капелюхах, а один простоволосий, і борода в останнього діда була довша, ніж у інших.
Всі діди спроквола простували до лавки.
— Хвала тобі,господи! — сказав перший дід. — А то, туди-сюди, жодної живої душі не знайдеш!
— Це правда, — відповів один із нових дідів. — Це правда, що жодної живої душі, всі якісь фіглі-міглі з квасом.
І він посварився палицею на дівчину й Алісу. Це вони й були фіглі-міглі з квасом.
— У них тут дірка в минуле, — прошепотіла Аліса, — і вони з неї вилазять. Треба зупинити. Адже, можливо, їх сто тисяч.
— Оцих ось провчити б не завадило, палицею, палицею!
— Авжеж, туди-сюди! — заволав другий дід.
— Зараз ми їх! — крикнув третій. — Я сам у городових служив!
Ззаду вийшло ще троє дідів. Тікати було нікуди. Діди, щоправда, з місця не рухалися, але галасували щосили. Аліса міцно вхопилася за руку дівчини.
І в цей момент ударив гонг, і гучний голос сказав:
— Ну ж бо, Глібе, знеструм масовку. Такі не підійдуть.
За кущами щось зашипіло, і діди завмерли в тих позах, у яких їх застав гучний голос.
Із кущів вискочило кілька молодих хлопців. Потім вийшов давній знайомий Алісиного тата, оператор Герман Шатров. Лоб Шатрова затуляв довгий зелений козирок від сонця, і на грудях у нього висів мікрофон.