— А з нашого класу в цьому будинку Юлька Грибкова мешкає.
— Ого! — вигукнув Фіма. — Звичайно. І вона тільки вчора з лікарні повернулась!
Розділ VІІІ
БУДЕМО ВЧИТИСЯ РАЗОМ
Двері відчинила Марія Михайлівна.
— Що сталося? — спитала вона. — Що-небудь у лікарні? Ти в такому дикому вигляді!
— Здрастуйте, — привіталась Аліса. — Пробачте, що я прийшла без запрошення.
— Проходь, — мовила Марія Михайлівна. — Ти впевнена, що з лікарнею нічого не сталося?
— Хто прийшов? — спитала з кімнати Юлька. — Це Мила?
— Ти хочеш сказати, — спитала Марія Михайлівна, — що в такому дикому вигляді йшли вулицями? І тебе ніхто не зупинив? Негайно йди у ванну, прогрієшся, а я поки чай поставлю.
Юлька вийшла з кімнати, побачила Алісу й вигукнула:
— Очам своїм не вірю! Втекла?
— Втекла, — сказала Аліса.
— Ходім до мене, все розкажеш.
— Юлю, ти що, не бачиш, у якому Аліса вигляді! — спитала бабуся. — Вона ж майже гола. І поки вона не прийме ванну й не переодягнеться, не чіпляйся зі своїми розмовами.
— Я дістану речі. Ми ж майже одного зросту.
— Алісо, йди за мною, — мовила бабуся.
Аліса трохи побоювалася, що Грибкови злякаються, коли вона з’явиться ось так, без запрошення. Подзвонять у лікарню, скажуть: заберіть утікачку.
Через півгодини Аліса в Юльчиному платті сиділа за столом і пила гарячий чай. Заодно довелося з профілактичних міркувань, як веліла Марія Михайлівна, проковтнути таблетку аспірину.
Ось тоді й відбулася сімейна розмова.
— Не знаю, що вирішить Наталя, коли повернеться з роботи, — почала Марія Михайлівна, — і що сказав би Володя, якби не був у експедиції та Таймирі. Але я вважаю, дівчатка: треба подзвонити в лікарню й повідомити, що Аліса жива, здорова і нічого з нею не сталося.
— Ой, бабусю, не треба! — заперечила Юлька. — Вони ж її заберуть!
— Яка безвідповідальність! — сказала бабуся. — Невже ти не розумієш, що вони там у лікарні збожеволіють. Пацієнтка, котра нічого не пам’ятає, зникла, й слід запався. Ні, я негайно телефоную в лікарню.
— Якщо вони заберуть Алісу, я поїду разом з нею, — мовила Юлька. — Я її саму не залишу.
— Ніхто не збирається віддавати Алісу назад у лікарню, — заспокоїла бабуся. — Якщо вона змогла втекти й дістатися до нас, то вона здорова.
— Але вони зажадають…
— Нехай тільки спробують зажадати! — сказала бабуся й пішла в іншу кімнату шукати окуляри, щоб подзвонити в лікарню.
— Ти не бійся, Аліско, — підтримала Юлька. — Вона тебе захистить.
— Я не боюся.
— Тебе пірати знайшли?
— Знайшли. Я думала, зачекаю до завтра, та вони прибігли.
— Знову під виглядом Аліка й татуся?
— Ні, він удав із себе хворого хлопчика, на милиці.
— От злодюга!
Чути було, як бабуся в тій кімнаті говорила по телефону. Вони замовкли, прислухалися.
— Гарантуємо… обіцяємо… не майте сумніву… завтра ж оформлю… на амбулаторне лікування…
Коли бабуся повернулася до дівчат, вона зняла окуляри, склала їх у футляр і спитала звичайним голосом:
— Алісо, тобі налити ще чаю?
— Бабусю! — не витримала Юлька. — Ти чому нічого не говориш? Вони дозволили?
— А чому вони повинні були не дозволити? — сказала бабуся.
— Ой, бабусю, який ти в нас молодчина! — вигукнула Юлька.
— Замість вереску пообіцяла б краще добре поводитися, принаймні на той час, поки Аліса тут житиме.
— Обіцяю!
— Алісу я про це не прошу, бо вона куди серйозніша за тебе. До речі, Алісо, вони згодилися залишити тебе тут тільки з однією умовою.
— З якою?
— Ти ходитимеш у лікарню на огляд і суворо дотримуватимешся режиму.
— Тільки не сьогодні, — втрутилась Юлька. — Сьогодні вона буде відпочивати од режиму.
— Я не наполягаю. Сьогодні я сама її нікуди не пущу, — сказала бабуся. Потім налила собі чаю, усміхнулась і додала: — Вони були такі щасливі, що Аліса знайшлася, що ладні були на все згодитися. Все-таки ти, Алісо, вчинила легковажно. Могла б хоч записку лишити. А ще краще — зачекати до завтра.
— Ох, бабусю, — зітхнула Юлька, — якби ти розуміла, ніколи б так не говорила!
Аліса наступила їй під столом на ногу, а бабуся відповіла з ноткою образи:
— Звісно, я нічого не розумію і вижила з розуму. До речі, Юлю, ти зробила уроки? Ти хвора, але не у відпустці.
— Зроблю, зроблю.
— А Алісі даси почитати яку-небудь книжку. А можливо, ти, Алісо, поспиш?
— Я не хочу.
Коли Аліса з Юлькою залишились удвох, Юлька сказала:
— А тепер розкажи детально, як тобі вдалося втекти і, найголовніше, як ти добралася до нас у піжамі. Адже це здуріти можна — проїхати по незнайомому місту в одній піжамі!
— Мені хлопці допомогли, — призналась Аліса. — Провели аж до будинку. І навіть куртку дали.
Дівчатка всілися на канапі в Юльчиній кімнаті, під картиною, на якій була намальована гора Еверест. І Аліса розповіла про втечу.
— Подумаймо, як нам тебе відрекомендувати? — озвалась Юлька, коли Аліса кінчила розповідати. — Може, ти будеш моя двоюрідна сестра з далекого міста?.. Ні, краще скажемо, що твої батьки поїхали працювати за кордон і тому ти поки що живеш у нас. Підходить?
— Мені все одно.
— Післязавтра я йду до школи. Ти можеш мене зустрічати зі школи, і я тобі показуватиму всіх дітей.
— А ти не можеш їх у гості запросити?
— Кого? Хлопців? Та вони в нас усі дурні. Хто їх буде запрошувати?
— Чому дурні? — здивувалась Аліса.
— Вік у них такий, — відповіла Юлька. — На диво відсталі.
— Оцього вже не думала, — сказала Аліса. — А в нас зустрічаються цілком пристойні хлопці.
— Ще б пак! — вигукнула Юлька. — Адже сто років мине. Мусить же бути прогрес. Либонь, вони порозумнішають.
— Юлю! — крикнула бабуся з кухні. — Не чіпляйся до Аліси. Ти обіцяла зробити уроки.
— Зараз, бабусю, — відповіла Юля.
— Я тобі допоможу, — мовила Аліса.
— Боюся, що ти тільки наплутаєш. У вас інша програма.
— Дай підручник подивитися.
Юлька дала їй підручник. Аліса почала його гортати. Юлька дістала зошит і ручку. Аліса не дивилася на сторінки.
— Ну й що? — спитала Юлька, — Ви це проходили в двадцять першому столітті?
— Я про інше подумала, — сказала Аліса, відкладаючи книжку. — Мені мало зустрічати тебе після школи. Краще прийти в клас.
— Навіщо?
— Щоб спитати їх, кожного окремо.
— А якщо вони не признаються?
— Тоді я повинна лишитися в класі.
— Але тебе перший же вчитель спитає: “Ти що тут робиш, дівчинко?” От і скінчилася твоя експедиція.
Так буває: думаєш, сушиш голову, а всі проблеми розв’язуються самі собою.
Увечері Наталя подзвонила Аліку Борисовичу, довго з ним розмовляла по телефону, потім сказала Юльці з Алісою:
— Дівчата, ми з вашим Аліком мали велику раду. І знаєте, що придумали?
— Вернути Алісу в лікарню, — вихопилась Юлька.
Звичайно, Юлька жартувала, але в кожному жарті є доля правди. Хоч вона й довіряла мамі, не можна забувати, що дорослі іноді з найкращих поривань роблять дурниці.
— Не зовсім так. Ми вирішили спробувати новий метод лікування.
— Який?
— Віддати Алісу до школи. Все одно навчальний рік триває, нема чого Алісі гаяти часу марно.
— А перебування в дитячому колективі, — додала Марія Михайлівна, — може послужити добрим поштовхом на шляху до одужання.
— Отож, — сказала Наталя. — Лишається тільки взнати, в якому класі Аліса навчалася раніше, до лікарні.
Юлька з Алісою мовила хором:
— У шостому!
— Звідкіля така жвавість?
— Ми сьогодні дізналися, — відповіла Аліса. — Я дивилася Юльчині підручники й згадала.
— Правда, — підтвердила Юлька. — Точнісінько так, вона вчилася в шостому класі.
— От і добре, що ти згадала. Я зранку забіжу в Юльчину школу й поговорю з директором. А якщо треба буде, йому подзвонять із лікарні і я сподіваюся, що Алісу тимчасово зарахують до Юльки в клас. Ви задоволені?