— Тоді присягни страшною клятвою, що нікому не скажеш.
— Теж мені романтик! Так тільки в дитячих книжках розмовляють.
— Добре, дай слово.
— Я вже давав.
Коля зітхнув і поліз під письмовий стіл, де стояв ящик з шструментами, залишками перевикористаного дитячого конструктора, проводами, зламаними вимикачами та іншими цінними речами. Внизу лежала коробка з-під черевиків. У ній під шаром дрібних деталей — чорна сумка з ремінцем через плече.
— Ну ось, дивися, тільки не зламай. Фіма подивився, зважив на долонях.
— А як працює? — спитав він.
— Просто.
Коля почепив сумку через плече, трохи відкрив кришку, дістав звідти тонкий провідок із навушничком на кінці, вставив його у вухо й сказав:
— Можна починати роботу.
— А звідкіля ти знаєш, як він діє?
— У них машини досить прості, мінімум деталей. Я бачив, як Аліса працювала, а вдома трохи випробував.
— Ну, й про що я зараз думаю? — спитав Фіма, намагаючись ні про що не думати.
— А для чого на тебе настроювати? — мовив Коля. — Ти думаєш, як би самому спробувати.
— А точніше?
— А точніше зараз дізнаємося.
Коля відкрив кришку сумки, всередині — коліщатко. Він став поволі повертати його, настроювати.
— Ага… Ти їсти хочеш? Ти ж усі котлети ум’яв.
— Бреше твій апарат! — розсердився Фіма. — Я про їжу й не думав.
— Отже, твої мізки за тебе думали.
— І вони не думали…
— Дивно…
— Дуже навіть дивно.
— Стій! Де кіт?
Коля обернувся. Фіма теж. Кіт сидів у кутку кімнати, облизувався і витріщав похмурі жовті очища.
— Пробач, Фімо, — сказав Коля. — Накладка з моєї вини. Зупинився на хвилі кота, а в нього одна думка — пожерти б, і ніяких інших бажань, хоча зранку повну тарілку тріски ум’яв.
— Дай краще мені спробувати, — попрохав Фіма. — Якщо вже машина така проста.
— Постривай.
Коля знову покрутив коліщатко.
— Ось, — мовив він. — Можу повторювати твої думки слово за словом. Чути ліпше, ніж по телефону. І не лічи подумки, мене не зіб’єш. “Тридцять сім, тридцять вісім… тридцять дев’ять… Невже він справді може думки читати?” Це я за тобою повторюю. “От би на уроках використати… Руткевич пише контрольну, а ти списуєш, не дивлячись”.
— Колю, стій! — закричав Фіма. — Все, я вірю, ти вгадав! Дай тепер мені!
Коля обережно перечепив сумку зі свого плеча на Фімине. Передав йому навушник і відійшов до вікна, ніби його це не стосувалося.
— Крути коліщатко. Якщо почуєш про їжу — це кіт Маркіз. Крути далі, настройка тонка, діапазон дії метрів із двадцять, не більше. Напевно, кожен мозок має свою хвилю…
Фімка покрутив коліщатко, поклав сумку на стіл і сказав:
— А я все-таки думав, що ти брехав. А ти ні слова…
— Важко повірити.
Фіма сів на канапу, схрестив руки на животі й промовив:
— Либонь, я надто багато котлет у тебе з’їв. Зовсім обідати не хочеться, а бабуся в мене: “Чому в нас поганий апетит? Що болить у нашого хлопчика?” Вона мене геть розпестила.
— Та ти про діло говори! — обурився Коля. — Як можна думати про котлети?
— А що говорити? Кепська твоя справа. Ти правду казав.
— Чому кепська?
— Спіймай мої думки, послухай і зрозумієш. Навіщо слова тратити?
— Ти ще російську, сподіваюсь, не забув?
— Що тобі сказати? Накоїв ти — дай боже.
— Знаю.
— І розплутувати доведеться тобі.
— Але ти ж мені друг!
— Друг. Інакше б не переживав. Тобі пощади не буде.
— Певен?
— Цілком певен. Ти порушив першу заповідь мандрівників у часі: порушив його таємницю.
— Але я навіть не знав, що в майбутньому опинюся.
— Сусідові твоєму теж не минути лиха.
— Послухай, вони не такі вже жорстокі. Там навіть наші з тобою сучасники збереглися.
— Хлопчисько ти! До чого тут сучасники? Я гадаю, що тебе таємно переправлять туди й ліквідують. Щоб урівноважити.
— Що урівноважити?
— Твою шкоду. Я одне таке оповідання читав, американське. Там людина в минулому опинилася, метелика роздушила — і не того президента в Америці обрали. Все пов’язано.
— Я цього й побоювався, — сказав Коля.
— А я ще читав оповідання, як один чоловік усе винаходив фантастичні проекти, по нього прийшли із контррозвідки майбутнього й ліквідували.
— Я нічого не винаходив.
— Ти викрав.
— Може, мені зізнатися? Я вже думав підійти до Аліси й сказати: винуватий, хотів як краще. Я ж не крав, а відняв у бандитів.
— Хто тобі повірить? Факт очевидний: ти забрав апарат. І, на жаль, нема тобі пощади.
— Але що робити, Фімко? Може, старим моїм сказати?
— Ні, ти зовсім з глузду з’їхав! Вони тебе з повним правом відразу ж потягнуть до психіатра. Наш хлопчик перевчився, і в нього глузд за розум завернув.
— Так, твоя правда.
— Єдиний вихід — мовчати. Навіть якщо тебе притиснуть до стіни — все одно мовчати. А апарат краще б у Москву-ріку вкинути.
— Ні, цього я не зроблю. Хочеш, тобі дам на схов?
— Щоб мене замість тебе ліквідували?
Хвилин п’ять вони мовчали.
— Еврика! — вигукнув Фіма. — Є рада.
— Яка?
— Коли твій сусід вертається?
— Мабуть, через тиждень або днів через десять. Мама його провідувала.
— От і чудово. Як тільки він повернеться — ти до нього в гості. А апарат із собою береш.
— І що? Я боюсь признатися.
— І не признавайся. Ти скажи, що тобі треба фрегат обміряти. Поки будеш міряти, обережненько поклади апарат йому під стіл. І йди. Ясно?
— Він знайде і подумає на мене.
— А де в нього докази? Може, хтось із його агентів забув.
— А якщо…
— Ніяких “якщо”! Найголовніше — не забудь зітерти з нього відбитки пальців. Не забудеш?
— Ні.
— Згода?
— Добре б… Але ти нікому не скажеш?
— Щоб стати твоїм співучасником у злочині століття? Ніколи! Мені ще жити хочеться… І взагалі, я йду додому. Ти не дрейф, обійдеться.
— Зачекай! Хочеш, ми його у двір візьмемо, послухаємо, що люди думають…
— Щось не хочеться, мене обідати ждуть. А в дворі твої товстуни й злодії можуть підстерігати. — Фіма натяг куртку. — Ти до дверей не підходь, нехай нас укупі не бачать…
Та коли двері були вже відчинені, він раптом вернувся з вулиці й спитав пошепки:
— А по чому Аліса наш клас знайшла? Вона ж тебе зблизька не бачила.
— Я на лавці підписався, пам’ятаєш?
— Ідіот!
— Ідіот, але я ж тоді не думав, що так вийде…
— У майбутньому завжди треба думати. Ти призвіще написав?
— Тільки ім’я. І клас.
— Твоє щастя, що в класі три Колі, — здогадався Фіма. — Будемо вести слідство по хибному шляху. Завтра викладу тобі подробиці.
І Фіма зник.
Розділ ХІІІ
НАПОЛЕОН НА ЗАМОВЛЕННЯ
Пірати не обов’язково бігають по океанах і космосу з кинджалами, пістолетами, лазерльотами. Вони зустрічаються де завгодно. Буває, немовля тільки додибало до ясел, а вже пірат: поспішає відібрати в іншого малюка іграшку. Буває, пірат у житті ніяких законів не порушив, нікого не пограбував і не вбив, а насправді — там думку вкрав, там слово зарізав, там почуття задушив, і шкоди від цього більше, ніж від цілого брига з піратським прапором.
Правда, зараз це справи не стосується, бо Веселун У і Крис були найтиповішими представниками піратського племені, об’єднували в собі піратів звичайних і піратів прихованих. Якщо вдавалося, ставали грабіжниками, вбивцями і злодіями. Якщо їх притиснеш, перебивалися плітками, інтригами, обманом та наклепом.
Розповідають, що якось їх спіймали на туманній планеті Ретиспера й вирішили показати тамтешньому головному лікареві-психіатру. Можна їх вилікувати? Той їх обстежував три місяці, ночей не спав, сам схуд на вісім кілограмів і нарешті поставив діагноз: “Повна атрофія совісті”. Що означає: нема в них нічого схожого на совість, незрозуміло їм навіть, що таке сором, каяття, і навіть жаль. Вони й один одного ніколи не жаліли.
Головного психіатра з планети Ретиспера спитали: