Пузир. Не моє рукомисло! Я цього діла не знаю, а коли не знаєш броду — не лізь прожогом в воду! Ставте самі, а мені дасте сто тисяч авансу, то я вам на весь завод постачу буряка, як тепер постачаю на Кульпинський завод!
Золотницький. А ти все-таки обдумай. Буряки буряками, а прибиль від заводу само собою. От поїдемо зараз у город, там тобі все викладуть, як на долоні, і ти побачиш, що діло корисне. Заводський промисел — велика річ!
Пузир. Я ще до цього не дійшов!
Золотницький. Пора вже. Поїдемо зараз в город, я тебе обзнакомлю з ділом, а ти, прислухавшись, обдумаєш.
Пузир. Це можна. До речі, мені треба орден получить.
Золотницький. Який?
Пузир. Станіслава другої степені на шию!
Золотницький. В такім разі шампанського став!
Пузир. А де я його вам візьму?
Золотницький. Так у городі поставиш, там найдем.
Пузир. Та, може, я ще й не поїду, бо діла у мене дома є й трохи таки нездужаю.
Золотницький. Уже злякався, що шампанського треба ставить. Ну, я сам поставлю; а тим часом давай чого-небудь попоїсти, бо ти не догадаєшся нагодувать, а я голодний!
Пузир. Зараз будемо обідать. Тілько вибачайте — у мене фрікасе нема, а по-хазяйськи: солонина до хріну, борщ, заварювана каша до сала та пиріг, може, є з яблок.
Золотницький. Чудово! Аж слина котиться! Слухай, ти ж, здається, земський гласний?
Пузир. Торік вибрали. Тілько я ще ні разу не був. (Сміється.)
Золотницький. Нічим хвастать, це тобі не робе честі. От поїдемо, так будеш і на собранії — завтра почнуться; на черзі важне питання: продовольствіє голодного люду до урожаю.
Пузир. Це до мене не тичеться. Це химера! Голодних буде тим більше, чим більше голодним помагать. Он у мене робочим поденним платять тридцять п’ять копійок. Нехай голодні ідуть до мене по п’ятнадцять копійок на роботу.
Золотницький. Діло. От ти це саме скажеш на собранії, і тобі привезуть тисяч двадцять робочих.
Пузир. То вони мені й голову об’їдять!
Золотницький. Ото-то бо й є! Виходить, треба щось інче придумать, треба обсудить, душею увійти в становище голодних, не дать їм загинуть, не дать розповсюдитись цинготній болізні.
Пузир. Це не моє діло!
Золотницький. Як?
Пузир. Чудні люде! Голодних годуй, хворих лічи, школи заводь, пам’ятники якісь став!.. Повигадують собі ярма на шию і носяться з ними, а вони їх мулять, а вони їм кишені продирають. Чудні люде!
Золотницький. Які пам’ятники? Не розумію. При чому тут пам’ятники?!
Пузир. Не розумієте? Так от поки ще до обіда, прочитайте оцей лист. (Дає лист.)
Золотницький (читає). «В Полтаві дозволено поставить пам’ятник першому українському поетові Івану Петровичу Котляревському. На цей пам’ятник гроші збирають формально в Полтавщині, але приватно можна жертвувать звідусіль. В числі жертвователів і досі вашого імені нема, але це, певно, від того, що ви не знаєте про таке благородне діло. Так от я і оповіщаю вас про це, щоб доставить вам приятність, разом з другими земляками пожертвовать на пам’ятник поета. Гроші висилаються полтавському голові. Готовий до послуги Храменко». (Прочитавши, дивиться на Пузиря і говоре.) Ну?
Пузир. І я кажу — ну?.. Чого їм треба?
Золотницький. Ти хто такий? Малоросіянин?
Пузир. Не криюсь. Прирожденний хохол!
Золотницький. Так от і пожертвуй на пам’ятник народного поета.
Пузир. З якої речі? Я жертвую на приюти...
Золотницький. Ждучи награли?
Пузир. Не криюсь. А Котляревський мені без надобності!
Золотницький. І як тобі не сором отаке говорить? Такий хазяїн, такий значний обиватель, ще й кавалер, а говориш, як дикий, неосвічений мужик: «Котляревський мені без надобності!» Противно й слухать! Поети єсть сіль землі, гордість і слава того народа, серед котрого з’явились; вони служать вищим ідеалам, вони піднімають народний культ... Всі народи своїх поетів шанують, почитають і ставлять їм пам’ятники!!!
Пузир. То, виходить, ви пожертвуєте?
Золотницький. Аякже! Завтра вишлю триста рублів!
Пузир. Ну й буде з них, а від мене не поживляться!
Входе дівчина.
Дівчина. Пожалуйте обідать!
Золотницький. Прощай!
Пузир. А обідать?
Золотницький. Обідать у такого хазяїна важко, тут і кусок в горло не полізе. До земських діл тобі нема діла, луччих людей свого краю ти не знаєш, знать не хочеш і не ціниш — я соромлюсь сидіть поруч з тобою за столом!
Пузир. Та чого ви так ображаєтесь за того Котляревського, хіба він вам брат чи сват?!