Всі. Спасибі вам, панночко!
Петро. Пошли вам, Боже, щастя, що ви заступаєтесь за нас. А ось борщ, гляньте: сирівець зварять, посолять, замнуть пшоном — і готово! Ані бурячка, ані картоплі в ньому нема.
Соня. Я все зроблю, щоб вас годували краще!
Всі. Спасибі!
Ідуть. З гурту: «Добра душа, а старий чорт язика прикусив». Вийшли.
Ява IV
Феноген, Марія Іванівна і Соня.
Соня (до Феногена). Зараз прикажіть, щоб на завтра і хліб був хороший... Мамо, що йому треба, щоб він був хороший?
Марія Іванівна. Треба сіять. Це несіяний, і зерно було нечисте.
Соня (до Феногена). Щоб чистили, щоб сіяли і в борщ щоб картоплю і буряки клали!
Феноген. Як тато приїде, то ви йому скажете, я не смію перемінять його приказу.
Соня. Неправда, неправда! Я не вірю, щоб тато приказував так людей годувати! Мамо! Скажіть ви своє слово!
Марія Іванівна. Я не знаю, дочко, я до економії не мішаюсь.
Соня. Мамо, голубко, треба мішатись, бо люде нас прокленуть! У нас стілько всякого хліба, як води в морі, і весь хліб люде заробляють, вони повинні їсти за свою працю найкращий хліб! Адже ж так, мамо?!
Марія Іванівна. Так, дочко, тілько я не знаю... А от і тато приїхав!
Феноген (про себе). От він тобі, щеня, покаже хліб! (Іде назустріч.)
Ява V
Пузир несе покупку. Феноген, поцілувавши його в руку, бере покупку. У Пузиря борода підстрижена і видно на шиї орден.
Марія Іванівна. Не говори, дочко, про хліб, може, тато з дороги гнівний, а ми виберем час і скажем йому.
Соня. Не можу, мамо, ждать! Треба зараз говорить, щоб люде завтра їли і добрий хліб, і кращий борщ!
Пузир. Здорові були! Грієтесь на сонечку, ну й я посидю з вами.
Соня (цілує його в руку). Як вам їздилось, таточку?
Пузир. Нічого, добре.
Марія Іванівна. Що це ти зробив?
Пузир. А що?
Марія Іванівна. Бороду підрізав, чи що?
Соня. І справді... Для чого ви, таточку, підрізали бороду?
Пузир. Для чого підрізав? Ха-ха-ха! Хіба ви нічого не бачите?
Соня і Марія Іванівна. Ні, нічого!
Пузир. Ото сліпі! Так гляньте сюди. (Показує на шию.) Що це?
Марія Іванівна. Хрест!
Пузир. Хрест! Та який хрест?
Соня. Орден.
Пузир. Станіслава другої степені на шию!
Феноген (підходе). Дозвольте поцілувать!
Пузир. Цілуй!
Феноген цілує орден.
Получив награду за приют.
Марія Іванівна і Соня. Поздоровляємо! Поздоровляємо! (Цілують.)
Марія Іванівна. А все ж таки я не розумію: для чого ти бороду попортив?
Пузир. Ніколи ти не догадаєшся, все тобі треба в рот покласти. Орден на шию — розумієш?
Марія Іванівна. Розумію і бачу, що на шиї...
Пузир. Тепер і ти бачиш, і всяке побачить, що на шиї орден; а як була довга борода, то закривала, і ніхто б не побачив! Для чого ж його носить, коли його не видко? Прийшлося підрізать трохи бороду. Розумієш?
Марія Іванівна. Тепер розумію: щоб видко було орден!
Пузир. Так. Ну, а як вам здається: личить мені орден?
Марія Іванівна. Боже, як гарно — зовсім другий чоловік!
Феноген. Так наче ісправник!
Пузир. Ха-ха-ха! О, я й забув. (Показує пакунки.) Це тобі, доню, на плаття купив. Будучи оце в городі, зайшов по ділу в магазин до Петра Тимофійовича... От де торговля так торговля: людей, людей — протиснутись не можна... п’ять магазинів, гуртовий склад — і скрізь повно купця.
Марія Іванівна. Щасливий Петька!
Пузир. Еге... І в магазині зустрівся я, знаєте, ненароком з начальницею гімназії, купувала своїй дочці на плаття і причепилася, щоб і я тобі купив такого самого. Якесь дуже новомодне, каже, розхватають, а я, каже, хочу, щоб у Сонічки було таке саме плаття! Вона тебе дуже любить. Найкраща й найрозумніша, каже, моя воспитаниця!
Марія Іванівна. А як же не краща, коли по скінченню дали золоту мендаль!
Пузир. Петрушка!
Входе хлопець.
Візьми і віднеси в кімнату. Ми потім роздивимось.
Хлопець бере у Феногена покупку і пальто та й несе у хату.
Соня. Спасибі, тату! (Цілує його.)
Пузир (гладить її по голові). Розумна головка!.. Ну, що ж тут нового?
Феноген. Все благополучно.
Пузир. Слава Богу!
Соня. Ні, тату, не все благополучно!
Пузир. А що ж тут сталось?
Соня (подає йому хліб). Гляньте!
Пузир (розглядає). Хліб!
Соня. І таким хлібом, тату, у нас робочих годують!