Выбрать главу

Золотницький. Ну, а Калинович як співа?

Пузир. Чув. І цей співає гарно.

З другої кімнати чутно «Гетьмани, гетьмани» або іншу, можна й не співать, як нема кому.

Золотницький. Оперний голос! Талановитий, розумний, енергічний молодий чоловік Калинович! Таких молодих людей мало. Слухай, Терентій Гаврилович: от жених для твоєї Соні — пара, якої пошукать по білому світу.

Пузир. Отакої! Голодрабець? У Соні є жених — Чоботенко, мільйонер.

Золотницький. Високий до неба, а дурний як треба. На­йшов жениха! Він же безграмотний баран. Хіба ж Чоботенко до пари Соні? Бог зна що викладуєш! Чоботенко у твоєї дочки гай­дуком повинен служить, а не чоловіком її бути.

Пузир. Я вас, Петро Петрович, шаную, поважаю, але немало дивуюсь: вискіпали якогось учителишку і носитесь з ним...

Золотницький. Не учителишка, а учитель гімназії. Чудак ти, Терентій Гаврилович, єй-богу, чудак! Ну навіщо тобі багатий зять, коли ти сам багатий? Пора вже тобі шукать того, чого у тебе бракує.

Пузир. Я так і роблю: шукаю, де б більше купить землі, бо скілько б чоловік її не мав — все бракує.

Золотницький. Добре. Ну, а скажи мені: тобі приятно мать орден? Приятно, кажи, не угинайся!

Пузир. Я й не криюсь. Заслужив — і носю.

Золотницький. Так. Ну, а якби тобі дали один орден з ши­рокою червоною стрічкою через плече, а збоку — звізда. То це бу­ло б ще приятніше?

Пузир. Ха! Широка, кажете, червона стрічка і звізда на бо­ці — бачив... Не криюсь: ще приятніше. Що ж з того?

Золотницький. А коли б до всього цього тебе возвели в ге­нерали: ваше превосходительство! Га? Ще було б приятніше?

Пузир. Я не розумію, для чого ви все це говорите?

Золотницький. А от для чого. Ні ти, ні твій Чоботенко ніколи такої честі не добудете: звізди вам збоку не носить, гене­ралами вам не буть, хоч би ви всі свої добра і маєтки за таку честь віддали, а Калинович...

Пузир. Буде генералом, з звіздою? Ха-ха-ха! О, бодай вас.

Золотницький. Та ти, брат, не смійся! Ви з Чоботенком зостанетесь навіки чабанами та буряковими генералами, а Кали­нович може бути професором, директором гімназії, от і ти, і твій Чоботенко будете говорить йому — «ваше превосходительство».

Пузир. Чи буде він генералом, чи ні — я не знаю; а чим він є — я бачу і дочки своєї за нього не віддам!

Входе Соня і Калинович.

Ява X

Пузир, Золотницький, Соня і Калинович.

Соня. Годі вам про діла балакать! Ходім до нас.

Золотницький. Дорога Софія Терентіївна, я тут обстрелював позицію і бомбами, і гранатами, і шрапнеллю сипав — не помагає! Неприятель уперто не здається. Давайте візьмемо його в перехресний вогонь.

Соня. Догадуюсь. Ви за нас з татком говорили, і, певно, тато не згоджується? Я вже бачу.

Пузир. Нізащо в світі! Це ти мене, дочко, хочеш у труну покласти!

Соня. Хіба моє щастя для вас, тату, — труна? Я цього не знала.

Пузир. Так знай! Щастя, якого тобі заманулось, — мені тру­на. Тебе сватає Чоботенко, я вже тобі говорив.

Соня. Тоді я промовчала, а тепер скажу вам, що я за нього не піду!

Пузир. Та ти ж його ще не бачила, подивися перше: з лиця хоч воду пий, Бова Королевич! Росту (показує сажень) — о; плечі (розводе руками скільки можна) — о!

Золотницький. А голова (показує кулак) — о! Софія Те­рентіївна вибрала собі людину в подружжя, а ти їй раїш першеро­на! Навіщо тобі Чоботенко? У тебе, слава Богу, є чим копи возить.

Пузир. Ви не туди стріляєте! Чоботенко хорошого роду, ха­зяїн, з діда мільйонер. Я не хочу зятя з вітру, бідного приймака.

Калинович. Ви мене ображаєте!

Пузир. І ви мене ображаєте!

Калинович. Чим?

Пузир. Тим, що осмілились сватать мою дочку.

Калинович. Не всі люде дивляться вашими очима, а через те ви помиляєтесь, Терентій Гаврилович. Я люблю Софію Терентіївну, а не ваше багатство! До цього треба вам знать, що я лічу вас далеко біднішим від себе, і будьте певні, що у приймаки я до вас не піду ніколи! Віддайте все ваше добро, всі ваші мільйо­ни старцям, а я візьму Софію Терентіївну без приданого.

Пузир. Що ви говорите? Я сорок літ недоїдав, недопивав, недосипав, кровію моєю окипіла кожна копійка, а тепер взять і віддать усе моє добро старцям! Опам’ятайтесь! Для чого ж я пра­цював? Хіба отаке розумний скаже! Перехрестіться! «Віддайте старцям»! Ха-ха! Чув я про таких багачів, котрим нема чого роз­давать, так вони хочуть, щоб всі з ними порівнялись. Ні! Так не буде. Ви не з того тіста, до якого ми привикли.