Выбрать главу

Маюфес. Це йому на один сніданок.

Пузир. Ну, п’ятсот!

Маюфес здвигує плечима.

Тисячу!

Маюфес, скривившись, чухає голову.

Більше не дам!

Маюфес. Ваше діло. А тілько менше десяти тисяч не візьме.

Пузир. Бійся ж ти Бога! Тепер за ці гроші можна купить де­сять тисяч овець!

Маюфес. Це правда. А тілько вівця тут не поможе, треба ад­воката.

Пузир. Господи Боже мій — десять тисяч! Це грабіж! За віщо ж, за віщо?

Маюфес. Таке діло!

Пузир. Яке ж діло?.. Ти покажеш, що я нічого не знав і при­йняв овець тілько на випас, покажеш?

Маюфес. Покажу.

Пузир. От і все діло!

Маюфес. А скілько ви мені дасте за таке показаніє?

Пузир. Тобі? Сто карбованців дам!

Маюфес. То краще мені сказать, що я нічого не знаю. Наві­що мені клопіт: будуть тягать на допроси, на слідствіє, на переслідствіє? Я чоловік зайнятий ділами — одна потеря.

Пузир. Двісті дам!

Маюфес. Ні, Терентій Гаврилович, не таке діло.

Пузир. Триста!

Маюфес. Як я візьму за таке діло триста карбованців... ви самі скажете, що я дурень.

Пузир. Ну, п’ятсот!

Маюфес. Як не дасте тисячу, то я не свідок!

Пузир (тяжко переводе дух). Ох! (Звісивши голову, мовчить. Після паузи тихо, страждущим голосом.) Дам тисячу!

Маюфес. То давайте зараз!

Пузир. Ти ж ще не показував?

Маюфес. Бо ще ж не питали. А спитають — покажу у вашу пользу.

Пузир. Так тоді й дам.

Маюфес. Як не дасте зараз, я не свідок.

Пузир. Хіба ти мені не віриш?

Маюфес. Таке діло.

Пузир. Ідол же ти проклятий... Феноген! Вижени його в шию!

Маюфес. Зачім же у шию? Я і так піду.

Пузир. В шию! Ой... В шию його! В шию! Ой, ой, ой! (Ха­пається за поперек.) Наче щось порвалось усередині.

Феноген робе ступінь.

Маюфес (одходе до дверей). Феноген Петрович, ви чоловік розсудочний, не сдєлайте скандала! (Зникає за двері.)

Пузир. Ах ти, ідол проклятий...

Маюфес (вигляда у двері). Я, навпротив, покажу теперечки, що ви вівці ховали і помагали злосному банкротству.

Феноген (кидається до дверей). Та йдіть ви к бісовому батькові!

Маюфес зникає.

Пузир (витирає піт). Ах ти гадина... Ах ти грабитель! Ріже живого чоловіка і в рану пальцями тикає.

Феноген. Заспокойтесь. Я вам пораю таких свідків, що під присягою скажуть все, що вам завгодно: і що бачили, і чого не ба­чили, і що знають, і чого не знають. А ви їм дасте тілько по двісті карбованців.

Пузир. Дам, зараз дам, з радістю дам! Кажи, хто вони?

Феноген. Я і Ліхтаренко.

Пузир (через сльози). Вірний слуга... Спасибі тобі! Кращих свідків і не треба. (Витирає очі.) Ти і дурно покажеш, щоб вряту­вать свого хазяїна від сорому, — я тебе знаю.

Феноген. Покажу, єй, покажу, дурно покажу... А ви свого вірного слугу подаруєте — дасте на дорогу до слідователя двісті карбованців.

Пузир (зітхає). Дам! Посилай за Ліхтаренком! І сам з ним побалакай, бо я не можу.

Феноген (у двері). Петрушка! Звели, щоб Харитон зараз їхав у Мануйлівську економію і покликав сюди Ліхтаренка.

Пузир. Каторжний жид — жили вимотав... Де ж? Тисячу карбованців! А? Люде вдвох за чотириста карбованців хрест по­цілують, а він один хотів зцупить тисячу. Дай води...

Феноген подає. Пузир п’є. Входять Марія Іванівна і лікар.

Ява III

Марія Іванівна, лікар, Пузир і Феноген, а потім Маюфес.

Лікар. Що ж це ви робите? Знову встали.

Пузир. Я вже зібрався йти полежать.

Марія Іванівна й Феноген беруть його під руки.

Лікар. Не смійте вставать!

Пузир. Не можна — хазяйство.

Марія Іванівна. А Боже мій, Боже! Здоров’я миліше всьо­го на світі!

Виходять. З дверей виглядає Маюфес. Тихо: «Феноген Петрович...» Феноген махає йому рукою. Коли Пузиря вивели, Маюфес входе.

Маюфес (сам. Постоявши). Ах ти, хам! Ні сорому, ні совісті не має. За таке діло п’ятсот карбованців дає. Ні, почтеннійший, дасте ви мені тепер дві тисячі, бо ніхто такого показанія не зро­бить, як Григорій Мойсейович.

Входе Феноген.

Феноген. Що ви хотіли ще сказать? Говоріть мерщій, поки біля слабого лікар.

Маюфес. Коли ж поїдемо оглядать землю? Мені надоїло во­зитись.

Феноген. Ото-бо й біда, що сам не знаю коли.

Маюфес. Як вам завгодно — я більше не буду турбуватись! Тілько не забувайте, що ви і не оглянетесь, як землю цю ухоплять мужики. Вони теперички показились. Одні біжать на переселеніє, другі тікають з переселенія, а треті бігають, висунувши язика, шу­кають — де б тут з поміччю банка землю купить! П’ять літ назад я сам приторговував людям землю по сто двадцять п’ять—сто тридцять, а мужики, на свою голову, уже нагнали ціну двісті двадцять п’ять за десятину.