Ява IX
Феноген (сам). Вони умовлять, вони не пустять! Діти! Щоб Терентій Гаврилович не побачив новий товар? Ха! Та він рачки сюди прилізе, та скоріше він умре. Де ж таки? Жде тих овець, як свята, зна, що вони тут, — і він їх послухає, буде лежать! Ніколи в світі!
Входе Соня і лікар.
Ява Х
Феноген, лікар і Соня.
Лікар. Я, єй-богу, не знаю, що робить з таким чоловіком, як ваш тато! Не пускать його, коли він так уперто хоче вийти, — це для його натури однаково, що навмисне дратувать, тривожить, і він цим самим ще гірше себе розіб’є, ніж тим, що вийде.
Феноген. Святая правда! Їх удержать не можна... Я тридцять п’ять літ з ними не розрізнявся і знаю їх більш, ніж себе.
Лікар. От бачите!
Соня. А Господи! Невже ж вівці йому миліші, ніж життя?
Лікар. Хазяйство або смерть — такий девіз!
Соня. Там Петро Петрович, тато його послуха, ходім, попробуємо умовить!
Лікар. Попробуємо!
Вийшли.
Ява XI
Феноген (сам). Розумні слова: або хазяйство, або смерть! Велика правда! Земля, скот, вівці, хліб, комерція, бариші — оце життя! А для чого ж тоді, справді, і жить на світі, коли не мать цього нічого? Та краще гробаком нечувственним родиться, аніж такою людиною, що про хазяйство не дбає! Нехай Бог боронить, коли б у мене пропали ті гроші, що я маю, — зараз би повісився.
Входе Куртц.
Ява XII
Феноген і Куртц.
Куртц. Еті день добрий!
Феноген. Здоровенькі були!
Куртц. Еті овса — готова. Зічас будіть шпаціровал перед окна.
Феноген. А почому купили?
Куртц. Еті — ніпочом, руб десять, руб двадцать.
Феноген (набік). Виходить, Карло цапнув більше за мене, а я його лічив дурнем!
Входить Золотницький і лікар.
Ява XIII
Феноген, Куртц, Золотницький і лікар, а потім Соня, Марія Іванівна ведуть Пузиря.
Золотницький. А?! Смерть за плечима, а він плаче, що його не пускають подивитись на овець.
Лікар. Воюющий мечем од меча гибнєт. Хазяйство — його меч, від нього й смерть. Так мусить буть, і не варт сперечатись!
Соня, Марія Іванівна ведуть Пузиря.
Пузир. Бог з вами, що ви собі вигадали: лежи, коли вівці пригнали? Я не смертельний.
Золотницький (до лікаря). Ходім до Калиновича, він там скучає.
Хочуть іти.
Пузир. Петро Петрович! Хіба вас не кортить подивиться на овець?
Золотницький. Я зараз прийду.
Виходять з лікарем.
Пузир. Здорові були, Карло Карлович!
Куртц. Еті — я здоров, ошінь здоров. Спасибі! А ви, еті — нєт... еті — пльохо.
Пузир. Пройде! Ідіть до гостей! Соню, попроси Петра Петровича!..
Соня і Марія Іванівна вийшли.
Багато купили?
Куртц. Еті — восімсот.
Пузир. Вісімсот? Тілько? Чого ж так мало?
Куртц. Я еті не можіт покупал. Ярмарка, еті — да, село, еті — нєт. Дома, еті мушік продал, руб десять овса, а еті берьот овса! Мушік берьот руб десять, плачіт, жена — плачіт, деті — плачіт.
Пузир. Як, по рублю десять? Феноген купив — руб, а Чобіт он купив — сімдесят п’ять копійок.
Феноген. При мені багато купця наїхало і ціна піднялась, тепер, певно, понижчала, бо вже накупились. Піду подивлюсь овечок. (Вийшов.)
Куртц. Правда. Купса еті — нєт! А только я не мошіт торговался: сказаль мушік руб десять, я еті платіл; сказал мушік еті руб двадцать, я еті платіл! Зашем торговалса, когда руб двадцать — еті завсєм ніпочом. Еті... еті...
Пузир. Ну, а якби сказав п’ять рублів?
Куртц. Да! Да! Еті... Еті... да! П’ять не сказаль, еті — нєт, сказаль руб десять, руб двадцать — больше, не сказаль. Еті ніпочом. Мушік, еті, плачіл. Я не торговал, еті — нєт, еті — нікогда!
Пузир. Е, вже як такий купець, то краще не купуй овець!
Куртц. Еті — да! Я не купіл.
Входе Феноген.
Пузир. Післязавтрього сам поїду з Феногеном.
Куртц. Сам, еті — да!
Пузир. Нехай проганяють овець. Мені важко сидіть.
Куртц. Еті — да! Болной зовсєм, нє надо сматрил. (Пішов.)
Ява XIV
Феноген і Пузир.
Феноген. Там приїхав урядник, хоче вас бачити.
Пузир. Підожде. Оберни крісло до вікна. Так. О, овечки! Хороші... Єсть з кордюками... Худі, бідолаги. Нічого, одгодуємо. Восени чистої прибилі два карбованця на штуці... Так, Феноген?
Феноген. Шерсть, сало, солонина і шкури — так думаю, що більше двох!