Золотницький. На тобі лиця нема, іди приляж, ми діло обміркуємо.
Пузир (через сльози). Петро Петрович! Рятуйте, рятуйте мою честь! Честь, честь мою топчуть в болото! Я двісті, триста тисяч дам залогу.
Золотницький. Все зроблю, заспокойся!.. (Тихо.) Брат Калиновича прокурор, він поможе, справедливо полегшить твоє становище.
Пузир. Так? Ох!.. (Тихо.) Скажіть, нехай рятує... я надіюсь, я певен.
Золотницький. Зараз візьму Феногена і їду до слідователя. Що можна, все зробимо.
Пузир (тихо). Просіть від мене Калиновича... Нехай вибачить... Я дам благословення на шлюб з дочкою... (Тяжко переводе дух, пропасниця його б’є, він витирає піт і говоре про себе.) Обіщать можна все, аби вирятував... Обіцянка-цяцянка. (До всіх.) А будь ти проклят, вельзевулів ти син, Петька ти Анафемович, бодай твоє тіло так розпалось, як твоє крадене багатство!
Лікар. Годі вже! Ідіть приляжте і заспокойтесь.
Пузир. Піду, піду. (Опираючись на Феногена, підводиться.) І ви заспокойтесь, обійдеться без операції — нарив прорвало. Одно погано: пропасниця причепилась... Нічого, пройде, і завтра я таки поїду з тобою, Феногенушка, вівці куповать.
Феноген. Поїдемо, поїдемо!
Пузир (іде й стає). Ага!.. Скажи, Феноген, Карлу, що одна овечка, з послідніх, біленька з кордючком, має поранений хвостик; друга, чорненький лоб, шкандибає на праву задню ножку. Нехай Карло обдивиться, щоб часом не згинули, — шкода худоби і потеря...
Пішли.
Лікар (до Золотницького). Два-три дні — і смерть!
Урядник. А що ж мені робить, що я скажу слідователеві?
Золотницький. Скажіть слідователеві, що Терентій Гаврилович одібрав повістку від смерті і скоро дасть показаніє перед Богом.
Завіса
«Один із батьків новочасного українського театру...»
Літературна творчість Тобілевича — це тільки одна сторона його громадської діяльності. Не забуваймо, що з його був не тільки визначний письменник, але й славний артист [...] І як письменник-драматург, і як артист, Тобілевич — коштовний самородок у своїй натуральній формі.
Родина Тобілевичів була унікальною, її справедливо називають основою українського театру. Старший син Іван Карпенко-Карий був драматургом і актором, його брати — режисерами та акторами: Микола Садовський, Панас Саксаганський, сестра — актриса та співачка Марія Садовська-Барілотті. До того ж у родину Тобілевичів увійшли видатні артистки українського театру: Марія Заньковецька (вона стала дружиною Миколи) та Софія Тобілевич (дружина Івана після смерті Надії Тарковської). Завдяки діяльності цієї родини Україна отримала свій професійний театр, а завдяки Івану Карпенку-Карому — чудову драматургію. Від неї повіяло таким свіжим вітром, що той повів одразу вловили і критика, і глядачі не тільки в Україні, а й за її межами. Так, під час гастролей українського театру в Москві 1901 року газета «Театральные известия» дала таку лаконічну (хай і не дуже вправну), але точну характеристику художньому почерку драматурга:
Іван Карпович Тобілевич (літературний псевдонім — Іван Карпенко-Карий) народився 29 вересня 1845 року в селі Арсенівка Бобринецького повіту біля Єлисаветграда (тепер с. Веселівка Новомиргородського району Кіровоградської області). Предки Тобілевичів колись були досить багаті, належали до польської шляхти. Карпо Адамович Тобілевич працював управителем поміщицьких маєтків за чинш, тобто за певну частку прибутку від господарства. Одружуючись, батько викупив дружину Євдокію Садовську з кріпацтва у пана Золотницького, хоч у минулому її рід був козацьким. У цій простій, од природи обдарованій родині, де жила любов і повага, й виховувалися майбутні театральні діячі. Мати була лагідною і доброю людиною, мала чудовий голос. Саме їй завдячують діти своїм талантом, вважаючи, що мати заронила в їхні душі перші зерна артистичного хисту. Іван, найстарший з дітей, дуже захоплювався маминими піснями і в дитинстві мало не щодня просив її розповісти й проспівати «Наталку Полтавку» Івана Котляревського напам’ять.