Выбрать главу

XX. Testudo. Черепаха

Testudo

Tarda, gradu lento, specioso praedita dorso; Docta quidem studio, sed saevo prodita fato, Viva nihil dixi, quae sic modo mortua canto.

Черепаха

Звільна ступаючи крок, ношу свою спину коштовну. Вмінням наділена я, обділена ж — долею гірко: Поки живу — мовчу, а співаю — тільки по смерті.
* * *

Слимак носить на собі свій дім, черепаха — крівлю. Але та крівля — особлива, подібна до найтвердішого, майстерно виготовленого щита (панциря). Під ним черепасі добре, коли ж опиниться на ньому — то вже їй не життя: тоді вона — беззахисна, непорушна, приречена. Панцир, її окраса (як то часто буває), — її ж біда. Комусь, ще у давні часи, спало на думку, що той опуклий панцир був би добрим резонатором для ліри. Так і стала смерть черепахи — життям для ліри. Так і стала черепаха синонімом ліри (chelys у греків, testudo — у римлян), так і вдостоїлась найвищого епітета: «Зволь, черепахо, божественна, нам заграти до співу», — голос нерозлучної з лірою Сапфо. Божественній лірі-черепасі — «окрасі Феба, жаданій на учтах самого Юпітера, солодкій полегші у трудах» присвячує свою оду Горацій, перший лірик Риму… Дивною смертю, за одним із переказів, загинув Есхіл: на голову йому впала черепаха, яку ніс у своїх кігтях орел…

«Повзе, як черепаха». А все ж, знаємо з античної апорії, навіть прудконогий Ахілл не зміг би наздогнати черепаху. Але це — в умоглядних побудовах Зенона. Теорія тут не йде в ногу з практикою. Черепаха таки повзе. Та й не диво, що так повільно, мовби з перевтоми: така ж незчисленна кількість віків у неї за плечима, чи то пак за щитом, — як тут бути проворною?.. Та хай з якої часової далини повзе, таки доповзла, на жаль, до межі: віджив свій вік під сонцем останній в світі самець одного з видів галапагоської (абінгдонської) черепахи… Останній в світі…

XXI. Talpa. Кріт

Talpa

Caeca mihi facies atris obscura tenebris; Nox est ipse dies nec sol mihi cernitur ullus; Malo tegi terra: sic me quoque nemo videbit.

Кріт

Зір мій нічого не зрить, чорнотою ночі вповитий. День мій — ця ж таки ніч: під землею сонця не бачу. Так воно й краще: ніхто ж і мене побачить не може.
* * *

Що для наземних створінь білий світ, те для крота — чорний: для них день, для нього — ніч. Що для людини, яка ходить під сонцем, є нещастям («Усім належить вічну спати ніч» — Горацій), те для крота було б щастям — вічно пробувати під землею. Sol omnibus lucet (Для всіх світить сонце) — не для кротів прислів’я: «Байдуже кротові, що поверх його нори привітно сяє ясне сонечко» (П. Мирний)…

А от ластівці, вісниці весни, не байдуже: стрімлива у леті, вона купається в сонячному просторі. Недарма й поєднала їх казка: його, темного, німого, загребущого (нариті купи землі таку опінію йому створили) — з нею, вільною, щебетливою, жодним майном не заклопотаною. Він — просто кріт. Вона — ластівка, ластівочка, ластівонька…

Щось є у поведінці крота від епікурейського гасла «Проживи непомітно» (Lathe biosas). Але одна річ, уточнює Сенека, жити у спокої, одаль житейської метушні, а цілком інша — ховатися, мов у гробівець живцем себе замикаючи. Кріт, на цьому наголошує загадка, таки ховається: «…ніхто ж і мене побачить не може». Але, ховаючись, — видає себе наритими купами землі, вказує, де його схов, — «інформує» про себе…

Таємні агенти — теж «кроти»: «наривають» інформацію, дбають про прикриття, бояться «засвітитися». Прагнучи бути непомітними, вони, однак, далекі від епікурейського «Проживи непомітно».

XXII. Formica. Мураха

Formica

Provida sum vitae, duro non pigra labore, Ipsa ferens umeris securae praemia brumae; Nec gero magna simul, sed congero multa vicissim.

Мураха

Дбаю весь час про запас, труда не цураюсь важкого: Все щось несу на плечах, щоб турбот зимою не знати. Купи нараз не тягну — її стягую крихта по крихті.