Можна б і нам створити подібну загадку — про місцевість, що в одній своїй назві поєднує і «рівне», й «криве»: Криворівня. До речі, одну зі своїх комедій Плавт назвав саме цим «непрямим» іменням «Curculio»…
XXV. Mus. Миша
Mus
Миша
«Миша» латинською мовою — іменник чоловічого роду, тому й міг стати родинним ім’ям знаного своїми героїчними вчинками римського консула Публія Деція Муса, який під час війни з латинами (340 р. до P. X.) задля перемоги пожертвував собою — посвятив себе підземним богам… Можна й продовжити філологічну нитку тієї загадки: забуваємо, скажімо, що російське «мускул» — від латинського musculus (мышка, мышца). Та й наше «миша» і латинське mus (як «мушка» й «musca» з попередньої загадки) — етимологічно споріднені слова. Загадка акцентує контраст, що для античних був чи не найдієвішим важелем сміху: миша, щось маленьке, лякливе, крадійкувате, — і римський консул, символ поваги, мужності й високої гідності…
Чого тільки не написано, чого не сказано про ту мишу, мишку — сіреньку, маленьку, в будь-яку щілинку здатну пролізти й сидіти там тихо, поки голод не вижене? А поза ніркою, шукаючи поживи, вона — кваплива, прудка, боязка: будь-чого й будь-кого лякається. Втім, той «будь-хто» (є такі серед людей) може тієї мишки злякатися більше, аніж сама мишка — його: настільки швидко й нечутно гасає вона по хаті. І все ж вона, що й акцентує загадка, — передусім крадійка: етимологічно назва «миша» виводиться від давньоіндійського дієслова «красти»…
Отож, скільки не написано й не сказано про мишу, навіть про її хвостик, а все ж найцікавіше про неї — той же Горацій, вплівши у свою сатиру (шосту із другої книги) оповідку про дві миші — вбогу, але шпаровиту (до своєї шпарки все тягне), сільську, і пихату, вередливу — міську. Чим закінчилися їхні взаємні гостини, яке враження справило на сільську мишу місто, про це — кінцівка сатири: «Ні, не життя мені тут! Прощавай! Волію безпечно / У своїй нірці сільській кукіль собі гризти спокійно». У тих словах — голос самого Горація, епікурейця, що мусив час од часу покидати миле йому, дозвільне село задля клопітних справ у метушливому Римі…
XXVI. Grus. Журавель
Grus
Журавель
Журавлиний ключ нагадує накреслену в небі літеру Y; вона ж, за своєю формою, близька до літери V, якою починається слово «ver», весна. За переказом, знаний своєю мудрістю і винахідливістю грецький герой Паламед саме журавлям завдячує винаходом букв і мистецтвом писання. З Гомерової «Іліади» (III, 5) довідуємося, про які бої і криваві війни мова у загадці: «З криком таким журавлині ключі у високому небі / В вирій тікають від злої зими і дощів безнастанних, / До Океану-ріки із криком таким відлітають, / Смерть і загибель мужам несучи, низькорослим пігмеям, — / Напад на них вони лютий вчиняють у млі світанковій» (античні вірили, що журавлі, прилітаючи на території нинішнього Єгипту, вели криваву боротьбу з плем’ям карликів, які нібито жили у тих місцевостях)…
У перекладі Бориса Тена, зрозуміло, бринять українські нотки (в П. Ніщинського були вони аж надто виразними): «журавлині ключі», «відлітають» (в оригіналі: «журавлі», «летять») — настільки болісно у нашій складній, з хвилями еміграцій, історії відлунює журливий голос журавлів, так багато у ньому сумного передчуття (…кру — умру…). Та й у самій літері V вчувається не так весна, Ver, як «Vale» — Прощавай!.. І не лише душі близьких нам людей відлітають од нас на журавлиних крилах — вмирають села, а з ними — й рукотворні журавлі, що хиляться, поскрипуючи, по глибоку воду батьківських криниць…