Сто загадок Симфосія. Переклад з латинської, коментарі-есеї Андрія Содомори

XXVII. Cornix. Ворона

Cornix

Vivo novem vitas, si me non Graecia fallit.
Atraque sum semper nullo conpulsa dolore;
Et non irascens ultro convitia dico.

Ворона

Дев’ять віків я на світі живу, якщо вірити грекам.
Чорна постійно, хоча для журби не маю причини.
Гніву нема, а зустрінеться хто — неприязно крикну.

* * *

Ворона — чорна, і до тієї чорноти наче й голос допасований: вона каркає. Вона — й накликає (накаркує) чи то затяжні дощі, чи інші якісь лиха (ворону, що живе начебто аж до тисячі років, й античні вважали віщункою). Отож нічого доброго ні барвою своєю, ні голосом ворона не наворожила собі: чорне — то чорне; каркання — то каркання. Сумні думки навіває той колір і той голос — ворони, ворона, крука. Найсумніші, мабуть, — у співаній в Галичині пісні «Чорний кольор» (переклад з польської С. Руданського), надто — у її кінцівці: «І при гробі не заплаче / Ніхто в чужині, / Хіба чорний крук закряче, / Чорна хмаронька заплаче / Дощем по мені…»

Ворони обсідають безлисте осіннє дерево (дивні чорні плоди — як їх бачить сучасна російська поетка: «Осени блюстители, листьев заместители»). Рясною зграєю падають на свіжозорану ріллю: чорне — до чорного; падають — і пропадають у тій чорноті. Знявши галас, злітають над припорошеною першим снігом землею: чорні — сахаються білого… Зайнявши півнеба, чорною стягою, мов у сповільненому кадрі, тягнуться кудись на ночівлю — ген, де пригасає, багряніє, попеліє на заході розлоге вогнище дня…

XXVIII. Vespertilio. Лилик

Vespertilio

Nox mihi dat nomen primo de tempore noctis;
Pluma mihi non est, cum sit mihi penna volantis;
Sed redeo in tenebris nec me committo diebus.

Лилик

Ймення дала мені ніч, а чи наближення ночі.
Пір’я нема на мені, а крила — є, щоб літати.
От і літаю під ніч, а дневі — на довіряюсь.

* * *

Немає нічого дивнішого, аніж миша, яка… літає. А лилик (кажан) — це, власне, летюча миша. Справді, дивне, загадкове створіння, що мовби на межі: між мишею — і птахом. Як і сама пора, яку воно обрало для літання. Пора, що теж на межі: між вечором — і ніччю. А те, що на межі, часто й назви своєї не має, про що Овідій у «Метаморфозах»: «День поступово кінця добігав; наближалась година, / Що вже ні днем не була, але й темноти не було ще — / З ніччю, непевною ще, межувала, згасаючи, днина». Тоді, в ту перелітну безіменну хвилину, й вилітає зі своїх потаємних сховків ота вечорова (vesper — «вечір»), чи то птаха, чи то миша, — лилик (лелик, леляк, люлєк, дрімлюга), що й своєю назвою нагадує про близьку ніч, про колисанку: «Ой, люлі-люлі-люлі…»

Ще його видно у сутінках, на тлі вже пригаслого неба, — як блискавично й безшелесно (безперий!) зиґзаґами викреслює у повітрі й над самою землею свої карколомні повітряні фіґури, несхибно оминаючи, понад деревами, між деревами, кожну перешкоду (от лиш у волоссі, кажуть, може заплутатись). Одне слово, загадка — про загадкове створіння…

XXIX. Ericius. Їжак

Ericius

Plena domus spinis, parvi sed corporis hospes;
Incolumi dorso telis confixus acutis
Sustinet armatas segetes habitator inermis.

Їжак

Дім — увесь у голках; невеличкий — дому господар.
Випнувши вістрями гострих списів оснащену спину,
Двигає збройне своє житло його житель беззбройний.

* * *

Не тільки спина — увесь він в голках; щойно небезпека — стає гейби колючим колобком. Але лисиця, кажуть, і на ту його «кругову» оборону знаходить усілякі способи — таки добуває «беззбройного жителя» з його «збройного житла»… Зауважмо: що для нас голки, те для войовничих римлян — списи; що для нас косарики, те для них — мечики (gladioli, гладіолуси)… Лилик вилітає, їжак — виповзає зі своєї нори на лови у цю ж таки переднічну пору. Така собі копичка голок сунеться. Наче неповоротка, а все ж ні прудкій миші, ні в'юнкій змії не варто тією «копичкою» легковажити…

Їжак, їжачок… У казці… В далекому дитинстві… У скоромовках:

Їжачок, їжачок
Із голок та шпичок
Пошив собі сірячок…