Сто загадок Симфосія. Переклад з латинської, коментарі-есеї Андрія Содомори

А ще такий парадокс: заможна римська «еліта», що володіла грекою, певно ж, не надто смакувала страви з буряків; хто ж не володів грекою — ті й споживали цей аж ніяк не екзотичний, дарма що «по-грецькому» названий, плід — компонент найпоширеніших серед простолюддя у Римі, найдешевших страв…

Буряк і в нас — давня пожива невибагливого до наїдків та напитків простого селянського люду, невід'ємний складник борщу. І так багато в ньому всіляких «родичів бурякових» що й кажуть, дарма що страва рідка, — насипати борщу. Сам червоний, він і людині додає здорового рум’янцю. А хто раптом почервонів (не від борщу!), то неодмінно — як буряк…

XLIII. Cucurbita. Гарбуз

Cucurbita

Pendeo, dum nascor; rursus, dum pendeo, cresco;
Pendens commoveor ventis et nutrior undis;
Pendula si non sim, non sum iam iamque futura.

Гарбуз

І як народжуюсь я, то вишу, й тоді, як повнію.
Вітер колише, поки вишу, підживляє волога.
А не висів би — то й загалом не був би собою.

* * *

Мак на городі сушить собі голову під сонцем, а виколисаний вітром, вигодуваний росами гарбуз — «під парасолькою про сонце думає». Сонце — золоте, парасолька зелена, небо над нею — синє. І все ж те жагуче золото сонця пробивається до гарбуза навіть через туго напнуту зелену парасольку — думний гарбуз жовтіє, золотіє. Вже й сам, ізсередини, світиться таким, як і те сонце, що про нього він так довго думав, щирим золотом… Та не лише про сонце: «Ой чи живі, чи здорові всі родичі гарбузові?» — «Живі й здорові», — знаємо з віршика. То чому б, коли світить сонце, синіє небо, коли довкіл усе так гарно, так добре, чому б і стежці не співати — на город?..

Із вигрітого сонцем, напоєного землею гарбузового золота — каша. Окремо — зернята («Без вікон, без дверей повна хата людей»). А та, порожня уже, «хата» — забава для дітей: зрізаний вершок — то наче шапка з хвостиком; чотири прорізи — очі, ніс, рот; усередині — свічка. От і світиться, тільки-но споночіє, десь між кущами, на стежці чи й на самому порозі, те вогненнооке страшило…

XLIV. Сера. Цибуля

Сера

Mordeo mordentes, ultro non mordeo quemquam.
Sed sunt mordentem multi mordere parati:
Nemo timet morsum, dentes quia non habeo ullos.

Цибуля

Вкусять мене — укушу, а так — не кусаю нікого.
Знають усі, що вкушу, а все ж норовлять укусити.
Я, бач, беззуба, вони ж — зубастих бояться укусів.

* * *

Цибуля — кусюча. І ту свою кусючість вона старанно ховає за багатьма тоненькими золотавими «сукеночками», що облягають її біле, мов бездоганно точене (ніде ні зазублинки), цибулине тіло. Ховає — щоб не розпорошувалась, не розліталась марно у повітря її здатність укусити того, хто її вкусить. За тією «здатністю» (так уявляє собі Лукрецій у своїй поемі) — крихітні гострокутні «тільця речей», неподільні часточки (грецькою мовою — «атоми»). От вони, невидимі, але зубасті, потрапляють у ніздрі — і плачемо… на здоров'я: той плач, кажуть, вельми помічний для очей…

Cepa, cepula, cipollino, цибуля, цибулина: латинська, італійська, українська мови гарно поєднались у назві того овоча, без якого і город — не город, і страва — не страва… Автор «Загадок», уже вкотре зауважуємо, найчастіше звертається до повторів (дієслово «кусаю», mordeo, звучить тут аж шість разів), що додає віршеві мелодійності, грайливості й навіть уподібнює його до скоромовки. Повторення, до того ж, посилює акцентовану тут парадоксальність: така вже, на всі лади, кусюча та цибуля — а беззуба…

XLV. Rosa. Троянда

Rosa

Purpura sum terrae, pulchro perfusa colore;
Saeptaque, ne violer, telis defendor acutis;
O felix, longo si possum vivere fato!

Троянда

Щедро рум'янцем мене налила земля, моя мати,
А щоб могла захищати його — списи маю гострі.
Образом щастя була б, якби не згасала так швидко!

* * *

Троянда, посвячена Венері квітка, — це краса, яка боронить себе колючками: «Принадлива троянда, та колюща…» (Е. Спенсер). Далекий відгомін — в І. Франка: «Ой ти, дівчино, з горіха зерня, / Чом твоє серденько колюче терня?» (у Спенсера, там само, — й про горіх: «Принадливий горіх, та шкаралуща / У нього неподатлива й тверда»). Це — перелітна краса, недарма ж радить П. Ронсар: «Зарання рвіть, за дня, / Троянди, цвіт життя». Цією порадою він майже дослівно повторює рядки із твору «Народження троянд» невідомого пізньолатинського поета: «Дівчино, ружі зривай, поки цвіт їхній ще не зів'янув, — / Знай же: так хутко й твої, юні ще, сплинуть літа».