Сто загадок Симфосія. Переклад з латинської, коментарі-есеї Андрія Содомори

Третій рядок загадки так і хочеться продовжити докором природі з цього ж твору анонімного автора: «Що ж ти, природо, ружам на вік аж так поскупилась: / Тільки поглянуть даєш — і забираєш той чар»… Залишається — спогад; його ж навіває запах троянди. Із тим запахом — образ тінявого саду… тихі слова, радше — одне, яке найчастіше чула, чує й чутиме (хоч і не до неї звернене), та розкішна, густо зарум’янена, посвячена богині кохання — королева квітів…

XLVI. Viola. Фіалка

Viola

Magna quidem non sum, sed inest mihi maxima virtus;
Spiritus est magnus, quamvis sim corpore parvo;
Nec mihi tegmen habet noxam nec culpa ruborem.

Фіалка

Я, хай дрібна, могутню, проте, снагу в собі чую:
Дух є великий в мені, хоча тілом я невеличка.
Шкоди не спричиню, від переступу не червонію.

* * *

Після троянди, для контрасту, — фіалка: червоне — й фіолетове; два протилежні кінці спектра. Там — пристрасть; тут — таїна фіолетового кольору, цнотливість тихої, боязкої і безборонної («шкоди не спричиню»), меланхолійної квітки… Кожного вона попровадить у лишень йому відомий, лиш йому належний, світ… Для мене за тим тихим, як і сама квітка, словом, — «viola», фіалка, — звернене до півдня обривисте узбіччя сільського цвинтаря; попри нього, наче яром, — дорога.

Тільки-но дихне весною — те стрімке, вже зазеленіле, узбіччя (галицькою говіркою — шкарп) береться ніжним фіолетом: фіалки цвітуть!.. Радіють весні своєю, де більше смутку, аніж веселості, радістю — поважною, стриманою: там, за тим шкарпом, — ті, для кого всі їхні весни уже збулися; там — ніде ні душí, а лиш дýші; там — тихість… Скільки б недослухався до тієї найчуттєвішої фіалкової струни (італ. «viola» — і фіалка, й скрипка) — не вловлюю нічого, окрім щемкого доторку до серця; і не вдається піти далі: стежка обривається десь у фіолетовому надвечір’ї, за його порогом…

XLVII. Tus. Ладан

Tus

Dulcis odor nemoris flamma fummoque fatigor,
Et placet hoc superis, medios quod mittor in ignes,
Cum mihi peccandi meritum natura negavit.

Ладан

Запах солодкий гаїв, караюся полум’ям, димом,
Мило богам, щоб на муку таку, на спалення, йшов я,
Хоч не родився таким, щоб міг бодай чимсь завинити.

* * *

Від далекої давнини, античності, — й до сьогодні снується ниточка екзотичних пахощів, що достукуються до найвіддаленіших закутків нашої генетичної пам’яті. Солодкий запах кадила, запах урочистого, що товаришує тій давнині, — високого Слова: «Да ісправиться молитва моя, яко кадило пред Тобою»… Звук кадильниці в руці священика — мовби ніжне срібло хтось сипав…

Серпанкові пасма кадильного диму у променях, що пробиваються крізь кольорові шибки вікон — навскіс, до вповитого пахощами престолу… Отож достукуються ті запахи — пахучі смоли, що примандрували у наші краї з Малої Азії (Гомерові місця!), з Греції, єднаються із нашим ялівцем, творять високу гармонію… Щоб не розпорошилась наша молитва над земними падолами. Щоби предстала, яко кадило…

XLVIII. Murra (Myrrha). Mippa

Murra (Myrrha)

De lacrimis et pro lacrimis mea coepit origo:
Ex oculis fluxi, sed nunc ex arbore nascor;
Laetus honor frondis, tristis sed imago doloris.

Mippa

Я — походжу зі сліз, але й для сліз я зростаю:
Спершу — спливала з очей; з кори я скрапую нині;
Листя окраса ясна — і темної образ печалі.

* * *

Про Мірру, або Смірну, яка запалала пристрастю до свого батька Кініра, міфічного володаря Кіпру, й перемінилась у назване її іменем дерево, розповідає Овідій («Метаморфози», X, 300—502). Ось сумний кінець тієї історії: «„Задеревіти б скоріш!“ — аж зойкнула, і за хвилину / Вже й голова, і плечі її покрились корою. / Все ж, хоча й відчуття мала втратити разом із тілом, — / Плаче весь час: по стовбуру сльози спливають гарячі. / Ними й славна вона: з-під кори випливаючи, краплі / Ймення її бережуть — у віках воно буде тривати»…