Сто загадок Симфосія. Переклад з латинської, коментарі-есеї Андрія Содомори

XLIX. Ebur. Слонова кістка

Ebur

Dens ego sum magnus populis cognatus Eois,
Nunc ego per partes in corpora multa recessi;
Nec remanent vires, sed formae gratia mansit.

Слонова кістка

Я — велетенський зуб, відомий людям зі Сходу.
Нині частинками став багатьма, а був тілом єдиним.
Сила пропала в мені, краса колишня — лишилась.

* * *

Що було силою й окрасою слона, його бивні, — те, поділене на частини, під різцем умільця, ще з часів крито-мікенської давнини, ставало лишень окрасою, красою. Ніжною, подібною до здорового людського тіла, білістю світилось у відтінених пурпуром, золотом та сріблом статуях, у безлічі мініатюр, оздоб, найрізноманітніших речей; втішало римських вельмож і можновладців, що прикрашали стіни й стелі своїх палат слоновою кісткою та дорогоцінним камінням; вельмож — але не поетів: «Не блищить ні в золоті / У мене стеля, ні в слоновій кості…» — не багатством, а скромністю пишається Горацій… «Non ebur neque aureum…» — так він починає цю свою оду (пісню)…

Тут — і клопоти перекладача. Не так опиралася слонова кістка різцеві, як слово — стилосові: чотири літери (ebur) — в латинському слові, тринадцять — у двох наших (слонова кістка), а треба ж, якщо дотримуємось віршового розміру, боротися за кожен «міліметр» у рядку. Та й образ пропадає: одна річ eburneus чи eburnus (наприклад, скіпетр у руці Зевса Олімпійця — твір славетного Фідія), інша річ — скіпетр із слонової кістки: там поезія, тут — прозовий опис… Можна, щоправда, сказати «із слонівки» (є в обігу таке слово), але прикметника і від нього не утворимо…

У другому рядку загадки — ледь помітний, але цікавий зв'язок із першим рядком Овідієвих «Метаморфоз»: «Дух пориває мене, — пише поет, — оспівувати форми, які, змінившись, перейшли у нові тіла» — «In nova… corpora». Отож, гарна форма (forma — «краса») слонового «зуба», хистом людини, перейшла в багато інших гарних форм — теж своєрідне «перевтілення»… Так і перекладач: з однієї «форми» робить іншу; красу однієї мови — красою іншої відтворює…

L. Fenum. Сіно

Fenum

Herba fui quondam viridis de gramine terrae;
Sed chalybis duro mollis praecisa metallo
Mole premor propria, tecto conclusa sub alto.

Сіно

Я — то вчорашня трава, землі буйнородної зелень,
Та підкосило, м’яку, жорстке халібів оруддя.
Власний гнітить мене гніт, окриття наді мною високе.

* * *

Уже з початком літа, коли трави особливо буйні й соковиті, а квіти яскраві й запашні, — увесь той поцяткований цвітом зелений шовк, уся та ніжність іде під косу: перші сінокоси… М'якість — і гостре лезо халібів (закавказького племені, що славилось умінням виплавляти й гартувати залізо); свіжа зелень — і сухість першого сіна… Запах усього, що росло, цвіло, буяло, усього, що поєдналось у тому запахові, усе те — вже й на порозі літа навіває думки про осінь…

А далі, таки ближче до осені, — отава: другі сінокоси… Копиці сіна на лугах… А на далекому обрії, наче їхні білі тіні, — такі ж копички нерухомих, наче поснулих, хмарин… Звезені на подвір'я, ті копиці — під одним, настромленим на чотири палі, дашком — оборогом; сіно, відчуваючи власну вагу, бува, аж пріє… Та над усіма відчуттями, коли мова про сіно, — таки запах; ген аж до Святвечірнього столу (традиційна в’язанка сіна під ним) — дивний, що й епітетів жодних не потребує, запах сіна, на якому виколисувалось Дитятко Боже…

LI. Mola. Жорна

Mola

Ambo sumus lapides, una sumus, ambo iacemus;
Quam piger est unus, tarn non est et piger alter;
Hie manet immotus, non desinit ille moveri.

Жорна

Ми — пара каменів, ми — мов одне: обоє лежачі;
От лиш один з нас — лінюх, та геть не лінується — другий;
Той — ані з місця, а цей — усе місця собі не знаходить.

* * *

Мели, мели, млине —

Сам Піттак щоднини

Гнув над жорном спину,

Владар Мітілени.

Пісня млинарів із Лесбосу

Якесь ваговите й жорстке, мов звуковий образ перемелювання, саме те слово — жорна; образ нелегкої, що йде по колу, цілорічної праці селянина (лише зимою — короткий, та не для жорен, перепочинок). Чи не найдавніший пристрій, який ще й нині подекуди функціонує, як функціонував понад дві тисячі років тому, — бачимо за жорнами вбогого римського рільника, наприклад, у поемі Вергілія «Сніданок» (її особливо любив І. Франко): спозаранку, запаливши каганець і вимівши з комірчини трохи зерна, той селянин «Оперезав живота волохатим козячим кожухом. / Камінь обмів жорновий; з гнізда помелом усе вимів — / І двом рукам, як тій, так і цій, дав окрему роботу: / Ліва — слугує, а права рука — постійно при ділі: / Крутять камінний круг, і біле сиплеться мливо / Із розітертих під каменем тим Церериних зерен. / Іноді правій — ліва рука, сестра, помагає, / Крутять по черзі, а той — ще й пісню нехитру мугиче, / Співом себе веселить, марудну полегшує працю»…