Спливли тисячоліття — й інше, невидиме, жорно перемелює, здається, вже й самих людей: «Прудко на безвість ідуть наші дні і короткі години, / Зрана до ночі гуде колесо темних турбот…» (М. Зеров). У такому ж ключі — роман Р. Федоріва «Жорна»… «Перемелеться… — кажуть у народі (радше — казали), — перемелеться — мука буде…» Та якого ґатунку буде та мука з-під сучасних «жорен» — колеса темних турбот?..
LII. Farina. Мука
Farina
Мука
Ой зійди, зійди, ясен місяцю,
Як млиновеє коло…
На Лесбосі — звідки походить чи не найдавніша, уже згадана, «жорнова» пісня: «Мели, мели, млине…» — саме там, на пісенному Лесбосі (у ті часи й владарі, бачимо, не цуралися жорна), вимелювали, кажуть, найбіліше, найтонше, ледь відчутне на дотик борошно… «Потерта геть до ядерця…» — у перекладі натяк на найдрібніші «тільця» або «начатки» речей, «ядерця», «атоми» — на щось, в уяві античних, уже неподільне, незліченне (іnnumerabile); в оригіналі: medulla — кістковий мозок. Про таку «мýку» зерна, яке перетворюють на мукý (борошно) — Роберт Бернс у знаменитій своїй поезії «Джон Ячмінь»: «Пекли, сердегу, на вогні, / Аж мозок з кості сплив, / А там мірошник у млині / Ще й жорнами чавив»…
Млин, мливо, млинці… За м’якими словами — важка, мозоляста праця: плуг, коса, ціп, ручний млинок, що відділяв зерно від полови й куколю. Десь під Різдво чи Великдень довкола млина — завізно: віз коло воза з набитими зерном мішками. А поки вони наповняться мукою, впродовж довгих годин, не лише вдень, а й ночами, — бесіда. Про вічне. Про життя… Що б там не було в ньому, повторімо ще раз, — перемелеться… Із того млива — не лише бесіда, а й пісня: «Ой зійди, зійди, ясен місяцю, / Як млиновеє коло, / Ой вийди, вийди, серце-дівчино, / Та й промов до мене слово…»
Отож — сип, най ся меле… І здається, що за тією одвічною роботою, світовим жорном, що крутиться спокон віків, — сам Час: Крутить жорнами час-млинар, Міхи двигає, хмар споруди; Хай у Космосі — студінь, сквар: Перемелеться — мукá буде…
LIII. Vitis. Виноградна лоза
Vitis
Виноградна лоза
Виноградній лозі в античних поетів — особлива шана (саме їй присвячує Вергілій значну частину другої книги своїх «Георгік»), а для селянина-виноградаря — особлива турбота; потім — пісня: «Впоравши вже свій останній рядок, виноградар співає» (з цієї ж поеми Вергілія). Про «священну», присвячену Вакхові виноградну лозу, — й Горацій у своїй оді до поета Вара (1, 18), зазначаючи й чому така їй шана: «Варе, тільки її, Вакха лозу, першу з дерев сади / Біля Кáтіла стін в землю пухку, де колись Тібурн жив. / Бо для тих, хто не п’є — біди одні приготував той бог. / Тільки в парі з вином — більше ніяк — не одженеш гризот»…
«…тягнусь до заміжжя» — виноградна лоза зазвичай пнулася по стовбуру дерева, переважно в’яза — «побиралася» з ним (тут вона «тягнеться» до заміжжя у прямому й переносному значенні)… В оригіналі акцентоване анафорою (повторенням на початку кожного рядка) дієслово nolo (не хочу), що в перекладі годі відтворити.