Якір
Море — страх для хисткого суденця. Якір — його надія, його символ. Велике судно мало декілька тих «надій» (найважчий якір, головну надію судна, називали священним). Звідси й афоризм Епіктета: «Як корабель не варто прив'язувати до одного лишень якоря, так і життя — до однієї лишень надії»… Первісно якір був просто видовбаною зсередини й наповненою оловом колодою, але вже віддавна виглядав саме так, як про це у першому рядку загадки. Якір у боротьбі з вітрами і глибинними водами «вгризається» у морське дно — у прямому значенні слова зубами хапається за порятунок…
Знак друкарні знаменитого італійського видавця і друкаря, вченого-гуманіста доби Відродження Альда Мануція представляє якір і дельфіна, що звивається при якорі; поряд — ініціали: «А. М». У цьому контексті в якорі можна вбачати й символ глибини знань, несхитних засад мудрості («Книги — морська глибина…»); дельфін — образ вічно рухливої думки; «А» — не тільки «Альд», а й Ancora (якір); «М» — не тільки «Мануцій», а й Mens (думка, розум)…
Життя — теж розбурхане пристрастями житейськеє море. Кинути якір (що не кожному вдається) — знайти в тому морі захищене пристановище. Врешті — остання гавань, як про це Сенека: «In freto viximus, moriamur in portu» (Прожили ми серед хвиль, то хоч умрімо в гавані).
LXII. Pons. Міст
Pons
Міст
«Via est vita» (дорога — це життя) — з притаманною їм стислістю й увагою до гри слів стверджували римляни. А щоб тим дорогам, отже, й життю не бракувало руху, потрібні мости. У Римі через один лише Тибр ще в античні часи було прокладено дев’ять мостів. У загадці мова про дерев’яні мости; римляни ж були знаменитими майстрами у спорудженні й кам’яних, із високими арками, мостів, які протривали аж до нових часів (звідси й епітети моста: кам’яний, міцний, високий, безпечний)…
А ще (це вже у духовному просторі) — «золоті мости». Про це, зокрема, Іван Франко, роздумуючи над важливістю художнього перекладу, — «золотого мосту зрозуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями»…
Але повернімося до моста, що в загадці. Тут під особливим акцентом дієслово «стояти»: дім стоїть (stat) на воді; ліс — на глибокому вирі: in alto gurgite; посеред хвиль — непорушна опора (robur — дубина, тверде дерево, міць; пор.: Робур-Завойовник у Жуля Верна) — непорушне протистоїть пливкому. Подивляючи, тут і в інших загадках, кмітливість людини, Симфосій все ж віддає належне землі: без її дарів (munera), без її зразків (omnis ars imitatio est naturae — усяке мистецтво є наслідуванням природи), без її наставництва винаходів людини попросту не було б. А втім, можливі й інші тлумачення тієї загадки: сам же третій рядок щодо розуміння доволі «загадковий»…
Де село, там, переважно, — річка чи таки ріка. Через неї — міст. На мості, при місяці, — пісня. Також і ця, про кленовий міст, на якому — «літа молодії», які відходять і вже не повернуться (дарма й вороними їх здоганяти), бо «не мають до кого», — як і та парубоцька пісня на мості, при місяці. Саме на мості. Чи тому, що вода, як і пісня, пливе собі кудись, чи тому, що посеред села той міст — на всі кути довкіл чутно пісню. Без неї, вечірньої пісні, нині сумує той міст, сумують верби над річкою, та й сам місяць, дарма що ясний, — сумує…
LXIII. Spongia. Губка
Spongia
Губка
Губка в античні часи мала щонайширше застосування не тільки в побуті, а й у різних сферах людської діяльності, зокрема, в медицині (при перев'язках), навіть у малярстві (для виготовлення пензлів, витирання барв тощо). Згадки про губку — ще в Гомерових поемах, наприклад, в «Одіссеї», яку озвучив українською Борис Тен: «Слуги меткі та окличники з ними — одні у кратерах / Воду мішали з вином, а другі дірчатими мили / Губками довгі столи…» (І, 109—111)… Про неї — і Лукрецій, обговорюючи смакові відчуття: «Смак відчуваєм, по-перше, тоді, як жуванням із їжі / Видавим сік: так і губку, водою набряклу, в долоню / Взявши, вологу витискуєм, поки не стане сухою» (IV, 613—614). Одне слово, вода з губки — то не вода з каменю…