Хто б захотів, у добірному товаристві, душею якого Горацій, помандрувати з Риму до Брундізію (нині Бриндізі), мав би прочитати п’яту з першої книги Горацієвих сатир (її так і називають «подорож до Брундізію») — і справді став би одним із товариства, настільки живо описав ту подорож поет. Дещо з побаченого й почутого з часом, може, й забулося б, — та не білі «здалеку сяючі» на обрії гористі вапняки, на яких розташувався Анксур, місто при Аппієвій дорозі. Така вже магія білого кольору, що його дарує вапно, надто під палким південним сонцем, а ще коли та білість — на обрії, куди час од часу позирає мандрівець.
LXXVI. Silex. Кремінь
Silex
Кремінь
Я на гору круту крем'яную
Буду камінь важкий підіймать…
Леся Українка
«Стукаю в двері каменя. — Це я, впусти мене. — Не маю дверей, — каже камінь» (Віслава Шимборська в перекладі Ярини Сенчишин)… Не впускає камінь (що вже казати про кремінь?) ні краплі, що стукає у його двері, ні вітру, ні сонця: він — непроникна щільність. У тій щільності, десь у найглибшому схові, — іскра, що визирає з тієї глибини лише на сильний стук, на удар таким же кременем… Там, у глибині, поживи тій іскрі не треба: вона спить своїм кремінним сном. Але, тільки-но покине своє кам’яне житло, — тут же, без поживи, й гине. От і підживляла її первісна людина і, як лише могла, так і берегла у клітці ту вогненну пташку, яку подарував їй найтвердіший із каменів, — щоб не таким суворим і твердим було для неї життя (гарно про це — Жозеф Роні у своїй повісті «По вогонь»)…
Отож, акцентує загадка, сухі дрова, загалом усе сухе — життя добутого з кременю вогню. Вода — смерть: там, у кремені, не місце воді; вода й вогонь — погані сусіди. Недарма при впорядкуванні Світу з первісного Хаосу вогонь, як про це Овідій у «Метаморфозах», поміщено «на вершечку світобудови»; земля з її глибинними й поверхневими водами — у фундаментах того велетенського твору.
Є ще інший, невидимий, вогонь — «в одежі слова» (загадку можна б і до нього стосувати). Той гріє тіло, цей — душу. Як той, так і той вимагають поживи; без духовної поживи гасне й той, невидимий. Страшною для первісної людини була втрата фізичного вогню, так само мала б лякати й сьогоднішню людину — втрата вогню, що в одежі слова…
LXXVII. Rotae. Колеса
Rotae
Колеса
Колеса для возів і колісниць були в античних майже такі самі, як і в нас: зі спицями (здебільшого металевими) і суцільні, дискові. Під час кінних перегонів, — а це були найпоширеніші у Римі видовища, — важливо було оминути мéту (звідси й наша «метá»), вбитий кам'яний стовп на повороті доріжки, не зачепити його колесом, інакше — катастрофа (так на друзки може розлетітись і колісниця життя, curriculum vitae, — як в Овідія-вигнанця)…
З першим рядком мимоволі згадуємо: «п’яте колесо до воза» (щось геть непотрібне). А ще: «Пора озиратись на задні колеса»… Справді, задні колеса наче постійно здоганяють передні. Та хоча вони й не повільніші, аніж передні, все ж — задні (передніх їм не наздогнати, від себе — не втекти: «кожному — своє»). Як і в нашій загадці: «Чотири брати біжать, та не годні один одного наздогнати». В іншій загадці ті «брати» навіть названі: «чотири брати, та всі Кіндрати» («кіндрат» — грецьке озвучення лат. «квадрат»; рима, бачимо, підказала не вельми підхоже для колеса ім’я).
Змагаючись між собою, ті колеса виконують спільну, одну для всіх, роботу. Labor omnibus unus (одна для всіх праця) — ось на чому найбільше наголошує автор «Загадок», і цей вислів видається відлунням Вергілієвого, з «Георгік»: «Amor omnibus idem» — Всі однаково люблять (дослівно: «В усіх — ця ж сама любов»). Про це ж і Горацій у «Поетичному мистецтві»: при всій складності й розмаїтості твір повинен бути simplex et unum (простим і єдиним), підпорядкованим єдиному задумові. За всієї начебто незгідливості всюди повинна панувати згода — concordia discors: у всіх винаходах людини; у сім'ї, державі, у природі, що є задумом Творця (пор. XXXIX)…