Є ще — небезпечне, дарма що невидиме, колесо Фортуни, яке бере під себе кожного, хто допнувся до верхівки… Є й те, що в дедалі стрімкішому розгоні, що бере під себе вже не одного когось, а всіх, — уже згадуване «колесо темних турбот». І настільки стрімкий його розгін, що й те гудіння переходить в осине, готове ось-ось обірватися, дзижчання «Формули 1»…
Дерев'яні, в залізних обручах, колеса селянського воза (такими, за мого дитинства, ми добирались до Львова). Зазирав на них, як задні «наздоганяють» передніх; дослухався до їхнього голосу: на польових доріжках — тихого, м’якого; на битій дорозі — гуркотливого; на асфальті — гулкого; на бруківці — торохтливого. Цей останній голос чув не лише вухом, а й усім тілом.
LXXVIII. Scalae. Драбина
Scalae
Драбина
І снилось йому, —
ось драбина поставлена на землю,
а верх її сягав аж неба…
(Буття, 28,12)
Драбини, як і колеса, й самі вози, й забавкові візочки, були у римлян подібні до наших: дві довгі жердини, а в них — поперечні на рівній відстані один від одного прикріплені щаблі. Використовували їх, як і ми, для збирання плодів з дерев та для інших господарських потреб; закладали, певно, й на сільські вози (були драбини не для мирних занять — для здобуття оборонних мурів). Були драбини й у житлових приміщеннях, у вбогих кварталах Риму: поет Марціал, знаємо з його епіграм, діставався до своєї «мансарди» аж трьома високими драбинами (в багатших мешканнях були, звісно, сходи)… Тут, як і в попередній загадці, автор акцентує таку потрібну в кожному винаході єдність у різності і злагоду (concordia); гра слів, якою обрамлений другий рядок (concordi — ordo) — ще одне акцентування тієї думки…
Прізвище господаря було Кушнір, а займався — столяркою. При одному зі своїх виробів, воротях, стояв щовечора — дивився на вулицю, майже сільську, на львівському передмісті… «Що так стоїте, пане Кушнір?..» — вітаючись, запитували перехожі. — «Телевізор дивлюся…» А коли ті дивувались, про який телевізор мова, додавав: «Жінка в хаті — свій дивиться, а я ту — свій: хто куди йде чи їде… словом перекинуся…» Була в пана Кушніра драбина власного виробу, добротна, висока драбина. От її й позичали в нього, надто коли садовина вже на порі… Давно відійшов пан Кушнір. Відійшов, а живе й донині — у своєму витворі: «А скоч-но по Кушнірову драбину»… «А в кого то тепер Кушнірова драбина?»… «Піду віднесу Кушнірову драбину»… Що щабель — то вище, по яблуко чи грушку, а далі — просто подивитися… на небо, вдалину, за обрій… Бо то — драбина, крок до неба, до зірок…
LXXIX. Scopa. Мітла
Scopa
Мітла
У перших словах загадки — неперекладність: лат. mundus (грец. kosmos), світ, дослівно значить світлий, чистий, ясний, впорядкований, прекрасний… Отож мітла, чиїм призначенням є порядок, чистота, — велика родичка світу (mundi magna parens); сказано це, зрозуміло, не без гумору: високий стиль — і мітла, річ, хоч і потрібна, але — недорога… До того ж — «засіб пересування» міфічних і казкових жіночих персонажів. А ще — нічна гостя, теж не з веселих, — комета.
У Римі, як і в нас, мітли виготовляли з дрібного галуззя, з пальмового листя і навіть з волосся. Раби, чиїм обов’язком було підмітати, тримати порядок у домі, називались scoparii — мітлярі. У храмі той обов'язок вважали почесним: порядок тут підтримували обрані підлітки-хлопці із знатних родів. Такого прислужника при храмі Аполлона в Дельфах з особливою теплотою, мовби про себе згадуючи, описує Евріпід у своїй трагедії «Іон»: він підмітає східці храму лавровою гілкою, скроплює водою сплети квітів, відганяє птахів…