LXXXIV. Malum. Яблуко
Malum
Яблуко
Яблучко ген на краєчку гіллі червоніє солодке,
Ще й на вершечку самім — забув садівник обірвати.
Ні, не забув — зірвати не зміг: дотягнутися годі.
Сапфо, з «Весільних пісень»
Яблуко грецькою мовою — melon (malon). Сáме яблуко — плід, посвячений Венері; саме воно — символ кохання: кинути на когось яблуком означало зізнатись у любові. У першому рядку загадки — мова про «яблуко незгоди». За переказом, богиня незгоди Еріда, ображена, що її не запросили на весілля Фетіди і Пелея, кинула поміж гостей те яблуко з написом «найпрекраснішій». Гера, Афіна й Афродіта, щоб визначити, кому з них воно належить, звернулись до троянського царевича Паріса, щоб той їх розсудив. Паріс подав яблуко Афродіті (Венері); вона ж допомогла йому, красеню-гостю, викрасти Єлену, дружину спартанського володаря Менелая, що й стало початком Троянської війни…
Сестри, у другому рядку, — Геспериди, дочки Атланта й німфи Геспериди, які стерегли на щасливих островах, що на крайньому Заході, яблука вічної молодості. Здобувши ті яблука, Геракл здійснив свій одинадцятий подвиг…
Є ще латинський іменник pomum, який означає загалом садовий плід. І все ж, хай це загальна назва садовини, бачимо за нею — яблуко (недарма ж яблуко у французів — pomme). І коли у Вергілієвих «Георгіках» читаємо: «…carpént tua póma nepótes» (по плід твій сягатимуть внуки), то бачимо саме яблуко в руках дитини. І добре, коли, смакуючи солодкий, запашний і соковитий плід, вона згадуватиме свого дідуся, що садив ту яблуньку з думкою, якій автор «Георгік» силою свого поетичного хисту дарував вічне тривання: «…carpent tua pjma nepotes» — по плід твій сягатимуть внуки…
Росяною вересневою стежкою повз сусіднє обійстя провадив донечку до школи. На стежці, наче вималюване, з перлинками роси на рум’янці, — яблуко (упало з навислої через огорожу гіллі). Вже сягнула по нього, але батьків голос перестрів дитячу ручку: «Не руш, то чуже…» Так і прожила з образом того яблука, навіть думкою не сягаючи по те, що чужою працею набуте…
LXXXV. Perna. Окіст
Perna
Окіст
Родове ім'я видатних римських політичних діячів Порціїв Катонів співзвучне зі словом «porcus», свиня. В одній зі своїх сатир (II, 4) Горацій з притаманним йому тонким гумором оповідає про якогось Катія, пихатого знавця кулінарної мудрості, який, на противагу філософам (сам він — «гастрософ»), ціну життя вимірює наїдками та напитками. Ось початок сатири: «Катію! Звідки? Куди?.. — Мені ніколи: мушу вписати / Свіжі думки в ту науку нову, що стоїть нині вище, / Ніж Піфагора й Сократа вчення, ніж Платонова мудрість!»… Ось один із тих «учених» приписів: «Хто перепивсь, тому смажений краб і слимак африканський / Сил додають, а салат лише плаває в шлунку, неначе / В кадобі винному; інша річ — окіст: от ним і підхльостуй / Шлунок, щоби не дрімав…»
Серед наших синонімів окосту «найзапашніший» — шинка (похідні: шинок, шинкар, шинкарка), що є запозиченням з німецької — Schinken. У перекладі з античної літератури те слово, мабуть, надто «пахнуло» б саме нашим, місцевим, колоритом… Смачний «натюрморт» із шинкою (вуджениною) — у Франковому «Лисі Микиті»: «А в спіжарні — Боже кріпкий! / Світ затьмаривсь нам до дрібки, / Стільки ж там добра для нас: / М’яса, сала, вудженини, / Щось п’ять полтів солонини / І довженний ряд ковбас»…
У редагованому «Лисі Микиті» не відчуваємо не лише місцевого, галицького, колориту, а й домінуючого тут запаху шинки (вудженини): «А в коморі — світе милий! / Нам аж очі заболіли, / Стільки там добра для нас: / Риби, сала та свинини / І масної солонини, / Ще й довженний ряд ковбас!»