Під височенною гранітною скалою…
Іван Франко
«Ланцюг» («ланц»), «скала», якщо відпустимо думку, приведуть нас до кавказької скелі, до Есхілового «Прометея закутого», а далі — й до Шевченкового «Кавказу», до його заклику «кайдани порвіте». До самого ж І. Франка: «Поки присяжний заковував мене в ланцюги, вже й зовсім стемніло». У Кам'янець-Подільський замок, де в одній із веж, мов у кам’яному мішку, прикований ланцюгами до муру, дивлячись у заґратований у тому мурі отвір, «віконце», рахував дні і ночі Устим Кармелюк — і не раз із того заліза й каменя (міцніший був од них) виривався на волю… Почуємо моторошний дзвін, що озвучував холодні простори Сибіру, — дзвін каторжницьких ланцюгів… А далі, подавшись у протилежну сторону світу й у віддаленіші часи, почуємо дзвін і того заліза, що тягли на собі, ступаючи за тріумфальною колісницею римського полководця, полонені вожді далеких племен — ті, для яких, словами Вергілія, світить лишень один рятунок: не сподіватися жодного рятунку.
Щоб увільнити інших, закованих, треба бути з ними, рвати ті кайдани зсередини, єдиними зусиллями («…а далі тисячі таких самих, як я»). Недарма ж «обов'язок» (те, що в'яже людину) — таке важливе для І. Франка слово, ключове — для розуміння його «Каменярів», загалом усієї творчості. З тюрми Франко поривався на волю, насправді ж — до тих самих ланцюгів, до того самого обов'язку…
Сумна доля й ланцюга (на цьому незвичному погляді й загадка побудована): ув'язнюючи й звільняючи інших, сам він — вічний в'язень. Його обтяжує низка похмурих епітетів: він — важкий, твердий, жорсткий, могутній, вузлуватий, тісний, мідний, залізний, жорстокий, брязкітливий, рабський, ганебний… Але він і рятівним буває, — коли на потужній своїй прив’язі тримає судно, що стало на якір. Що ж бо, окрім ланцюга, могло б те судно утримати від загибелі, до якої женуть його підстьобувані вітром гривасті хвилі?.. Ось тоді й уся надія на гримучий брязкіт важкого ланцюга, на міць кожної його ланки, на якір, що стрімголов падає на дно, — щоби вбитись у нього, напружити ланцюг струною, яка не рветься, яка й не звучить, бо увесь її обов'язок — утримувати, в'язати, не пускати на волю ні когось, ані — себе.
Рятівним є і живий ланцюг — сув’язь рук і єдність сердець. Таким же ланцюгом, сув'яззю, шикуються у зв'язний ряд і рукописні літери. Думку, яка снується, в’яже рука. Давня в’язь (орнаментальне письмо) — зразок плеканої античністю єдності корисного з приємним. Низка друкованих літер — наче ланцюгова сув’язь, чиї ланки, врешті, відділились одна від одної. Увільнившись, ланцюг утратив себе, свою природу, свій обов’язок — в'язати…
VI. Tegula. Черепиця
Tegula
Черепиця
Над дахом дому — неба дах…
Поль Верлен
Що для людини череп, те для дому — черепиця. Людина не постійно перебуває просто неба; черепиця — постійно. І то не просто неба, а в небі. Воно дихає на неї: то спекотно, то морозно; то дощами зливає, то привалює снігами, а то — мрякою огортає. У краях, які не знають снігів, де й дощів обмаль, покрівлі пласкі — на зразок терас. Срібна ваза з мікенської доби представляє сцену здобуття міста: усі крівлі тут — пласкі, мов оглядові майданчики на сучасних висотних будинках. Що мінливіше, багатше на дощові й снігові опади небо, то стрімкіші крівлі домів: дощова вода миттю збігає укладеною на зразок риб'ячої луски черепицею, сніги — зсуваються, мов із гірських вершин…
Черепиця (її винахід приписують кіпрському володареві Кініру) — то всі чотири стихії: земля, вода, повітря, вогонь. Народилась із землі (глини), загартована у вогні, перебуває у повітрі, приймає на себе вологу. Отож небо дихає на неї. Вона — відповідає йому: озвучує мову дощу; навіть тоді, коли «тихо дощить на місто» (А. Рембо). У тому вислові — не лише звуковий, а й зоровий образ: погляд із мансардового віконця на спадисті черепичні крівлі. Ось тоді, коли тихо дощить на місто, черепиця на тлі сірого неба мов оживає; м’яко, в унісон із тією тихістю й сірістю, світиться зсередини прихованим у собі теплом…
Інша річ, коли небо дихає спекою. Черепичні крівлі тоді яскравіють, акцентуючи одну з чотирьох стихій — вогонь, крізь який вони пройшли, щоб од того ж вогню захистити людину… Над цеглястою барвою черепиці тремтить синюватий серпанок — І жагучий подих неба. Над дахом дому — ще один земний дах: розлога крона дерева… В імпресіоністичній гамі тих барв найяскравішими акцентами — черепичні крівлі…