Доки крізь ті очка йде вода, то добре, але як хмара прорветься, або як її розіб'є громом, то тоді така злива йде, що геть села топить.
В. Гнатюк
Обрій без диму, що в’ється понад крівлю, — як небо без хмаринки: у синє забарвлена пустеля. Вітер і на тростині вчить грати, й малювати заохочує, радше — домальовувати, фантазувати: «…на чисте полотнище неба / Різні лягають дива: то Гіганти, насупивши брови, / Сунуть за обрій, широкі до ніг собі стелячи тіні, / То наче хиляться гори могутні, й одламані брили / Котяться вниз, і за тими обвалами й сонця не видно; / Далі — вже інші, до звірів подібні, стягаються тучі, / Й так, появляючись і розпливаючись безперестанно, / Щораз нових вони форм набувають та обрисів різних». Тут, як і вві сні: кожен бачить те, що налаштований бачити (наведені візії — із Лукреція). І справді, що лишень не вимальовується на небесному полотнищі? То пір’їна, а то — таки перина: так і кортить пірнути у неї, подрімати у спекотний полудень — у сієсту… Та й «Місячну сонату» — її пов’язують з місяцем, — годі собі уявити без хмарин, яким місячна повня (тут — Кінтія, тобто Діана, богиня місяця) додає сріблястого звучання.
«З виду нагадую ніч…» А Овідієві вона нагадала обличчя й обриси обтяженого дощами бога південного вітру — Нота, якого випустив на волю Громовержець, щоби потопити безбожний світ: «Нотові волю дає. На обмоклих злітає він крилах, / Грізне обличчя його — в чорноті дощового завою, / У бовванах — борода, сивиною спливають потоки, / Хмари сидять на чолі, струменить йому з крил і з одежі».
«Світла мені не дають ні зірки…» А от уночі, серед моря, коли вони проглядають у просвітах між хмарами, — то порятунок мореплавцеві. Загибель — коли хмара забирає з-перед очей ті провідні світила, про що Горацій: «Просить всіх богів дарувати спокій / Той, кого вночі перестріла буря, / В хмари, в чорноту смоляну вповивши / Місяць і зорі». Відлуння тієї непроглядності — в «останнього римлянина», Боеція: «Зорі у чорну / Хмару вповиті, / Світла на землю / Слати не годні…» Найуживаніший епітет хмари — «чорна»; він же — й перший епітет ночі. Темна хмара вдень — наче посланниця ночі, дарма що «ні зірки не дають їй світла, ані Кінтія — сяйва»…
IX. Pluvia. Злива
Pluvia
Злива
І раптом — ливень із туч густий…
Ф. Шіллер, «Зарука»
Справді, злива (ливень, проливень, хлющ) — то не дощик, — який починається непомітно; злива — раптова. Шепотіння дощику — і потужний звук налітного дощу, зливи, що «періщить», — то різні речі, різні настрої. Поривний М. Лукаш (це в його перекладі рядок із Шіллера), навіть коли мова про тихий, монотонний дощ, — схильний до настроїв навального, проливного дощу: «Із серця рветься плач, / Як дощ іллється з неба». У Верлена ж («Романси без слів») дощовий настрій, про що вже мовилося («Черепиця»), — в ключі А. Рембо: «Тихо дощить на місто». Саме «на місто» (sur la ville) — на черепичні крівлі, на бляшані підвіконня, на дерева… І власне тому, що дощить тихо, навіть солодко (doucement), поет відчуває безпричинну — солодку, а водночас болісну — млість, нудьгу (lanugeur), яка «пронизує серце»…
Тут, у загадці, — злива, лат. pluvia. Її епітети: темна, холодна, похмура, проливна, стрімголова, розлога, гримотлива, гулка, шумлива, дзвінка (щось протилежне до Верленової млості). Лат. «ruina» — від дієслова «ruere», ринути; дощ — падає, зливний дощ — рине (звідси «ринва»); це дієслово — останній, найвищий ступінь інтенсивної, навальної дії. Вістря загадки — в останньому рядку, в дієсловах excepit — recepit: одна й ця ж сама затока (лат. «sinus» означає також «лоно») і добула, тобто вивела на світ Божий дощову воду — і прийняла її. В перекладі цю гру слів, отже, й чіткість вислову втрачено. З цієї загадки бачимо, що античні знали про колове обертання води у природі.
Дощі, падаючи і про-падаючи (проходячи крізь повітря і крізь земні пласти), все ж не пропадають — дають ріст усьому живому, як це у Лукреція: «От пропадають дощі, коли батько-етер позахмарний / Стрімко жене їх униз — у лоно землі материнське. / Вруниться сходами поле зате, зеленіють дерева / Пишним гіллям, розростаються, пишним обтяжені плодом». Недарма «земля — на зливу спрагла» (Евріпід). Франко мовби уточнює: «прагне земля плодотворної зливи…»