Але як жахливо бути самотньою! Цей розкішний будинок, ці величезні кімнати з мармуровими підлогами, ліпні стелі, прикрашені різьбленням двері й обвішані картинами стіни! І ці слуги, що, ймовірно, шпигують за нею. Принаймні так їй здавалося. І ніяких занять, ніяких знайомих, нікого, хто був би радий її бачити! Мешканці всіх цих пишних маєтків уздовж авеню навіть не помічали ні її, ні Ковпервуда, попри все їхнє багатство!
Біля неї крутилися декілька залицяльників, яких вона ледве терпіла, і час від час навідувався хтось із родини, зокрема два її брати, що жили у Філадельфії. Це були заможні люди з суспільною вагою, дуже релігійні; їхні дружини й діти не схвалювали поведінки Ейлін, а тому й брати рідко її відвідували. Зазвичай вони приїжджали до обіду або до сніданку й навіть, траплялося, лишалися на ніч, коли справи затримували їх у Нью-Йорку, але ніколи не привозили з собою когось зі своєї родини. А потім вони знову надовго зникали. І вони, і вона розуміли, в чому тут справа.
Окрім цього, в неї не було нікого. Подеколи несподівано з’являлася компанія акторів і шалапутів, звісно, лише для того, аби погуляти на її гроші, тоді як насправді вони цікавилися лише своїми молоденькими подругами. Та чи могла б вона після Ковпервуда закохатися в кого-небудь із цих жалюгідних шукачів пригод? Хіба що віддатися хвилинному бажанню. Але ж після довгих годин самотності й болісних думок варто їй випити кілька келихів вина, і вона здатна кинутися в обійми кого завгодно, аби тільки забутися, відчути себе жаданою, слухати ніжну любовну балаканину. Ох, це життя! Ця самітність! Старість! Марність усіх зусиль, всіх колишніх мрій і сподівань!
Яка насмішка — цей чудовий палац з його картинними галереями, скульптурами, гобеленами! Адже Ковпервуд, її чоловік, так рідко тепер навідується сюди. А коли він тут, то завжди поводиться стримано і холодно, хоч і удає перед слугами турботливого чоловіка. А вони плазують перед ним, адже він тут хазяїн, він розпоряджається всім і всі від нього залежать. Якщо ж вона, не витримавши, намагалася висловити йому своє обурення, він одразу ставав таким уважним, ласкавим, гладив її по руці й говорив: «Послухай, Ейлін! Ти маєш пам’ятати: ти завжди була й будеш місіс Френк Ковпервуд, а отже, не забувай про нашу угоду».
І якщо в обуренні вона починала кричати або плакати, так що в неї тремтіли губи, навіть вибігала з кімнати, він ішов слідом за нею й умовляв так м’яко й переконливо, що вона врешті погоджувалася на все. Якщо ж йому цього не вдавалося досягти, він надсилав їй квіти, запрошував увечері до опери — і такі вчинки незмінно перемагали її впертість і слабкість. Адже з’являтися з ним на людях, хіба це не означало, принаймні почасти, що вона його дружина і господарка його будинку?
Розділ 11
Де Сото Сіппенз, прибувши до Лондона з декількома потрібними йому помічниками, зняв будинок у Найтсбріджі й одразу почав збирати різні відомості, що, на його думку, могли знадобитися Ковпервудові.
Перше, що вразило його, був той факт, що дві старі підземні лондонські лінії — Метрополітен і Районна, тобто внутрішнє кільце, як її називали — утворювали петлю, подібну до тієї, якою так вигідно для себе скористався Ковпервуд при будівництві міської вуличної мережі в Чикаґо і що завдало таких збитків його конкурентам і обурило їх проти нього. Ці лондонські лінії першої підземної залізничної дороги у світі, дуже погано обладнані, що й дотепер користуються паровою тягою, фактично охоплювали й включали у свою мережу всі головні ділові центри. Таким чином, вони являли собою ключ до всієї мережі підземних залізниць у Лондоні. Вони йшли паралельно одна одній приблизно на відстані милі, замикаючись кінцями, щоб потяги тієї й іншої лінії могли робити наскрізні рейси, й обслуговували весь район, починаючи з Кенсінгтона й Падінгтонського вокзалу на заході, аж до Олдгейта біля Англійського банку на сході. Отож усі головні вулиці, діловий центр, квартали, де перебували магазини, театри, найбільші й розкішні готелі, вокзали й будинок парламенту — все було охоплено цими лініями.
Сіппенз швидко з’ясував, що ці лінії через зношене обладнання й недолуге керівництво ледве окупають витрати на них. Але їх можна зробити набагато більш дохідними, оскільки, окрім омнібусів, ніякого іншого зручного сполучення між цими районами не було.