Тому по дорозі до Нью-Йорка Ковпервуд, пам’ятаючи про пораду Береніс, відправив Ейлін телеграму, сповіщаючи її про приїзд. І тут йому згадався такий собі Едвард Бінгхем, агент з розповсюдження акцій, що колись часто до нього навідувався, — той мав велике коло знайомих, і, напевно, через нього можна буде дещо дізнатися про цього Толліфера.
І, склавши собі дорогою повну програму дій, Ковпервуд по приїзді до Нью-Йорка одразу зателефонував Береніс, у будинок на Парк-авеню, який він їй нещодавно подарував. Домовившись про побачення пізніше, він подзвонив Коулу, потім до себе в контору, у готель «Незерлендс», де поміж іншим дізнався, що Бінгхем уже цікавився, коли йому можна буде побачити Ковпервуда. І в гарному настрої він відправився до себе додому. Тепер це була зовсім не та людина, яким його бачила Ейлін кілька місяців тому.
Коли він увійшов до неї в спальню, вона відразу по його ході, по очах відчула, що він чимось дуже задоволений і готує їй приємний сюрприз.
— Ну, як справи, моя люба? — привітав він її таким приязним тоном, якого вона вже давно від нього не чула. — Сподіваюся, ти отримала мою телеграму?
— Так, — спокійно, але трохи насторожено, відповіла Ейлін. І нишком подивилася на нього з цікавістю, бо в її почутті до Ковпервуда було стільки ж любові, скільки й обурення.
— О! Читаєш детективні романи! — жартівливо зауважив він, заглядаючи в книжку на столику біля її ліжка й подумки порівнюючи її обмежені інтереси із кругозором Береніс.
— Так! — відповіла Ейлін різко. — А по-твоєму, мені що читати? Біблію? Чи, може, твої балансові звіти? Або каталоги живопису?
Вона була обурена й ображена через те, що, займаючись своїми чиказькими проблемами, він жодного разу їй не написав.
— Правду кажучи, люба, — продовжував він усе так само м’яко й незворушно, — я стільки разів збирався написати тобі, але мене замучили до смерті. Справді. Крім того, я знаю, що ти читаєш газети. А вони, здається, всі про мене писали. Але я отримав твою телеграму. Дуже люб’язно з твого боку. І мені здавалося, що я відповів. Я добре пам’ятаю, що збирався відповісти.
Він говорив про телеграму Ейлін зі словами підтримки, яку вона надіслала йому наступного дня після його скандального провалу з концесією.
— Гаразд, — сухо перебила Ейлін. — Припустимо, ти збирався. Що ще?
Було одинадцять ранку, а вона тільки взялася за свій туалет.
Він звернув увагу на її білосніжний мереживний капот — це був її улюблений колір, він так добре відтіняв її руде волосся, яким він колись так захоплювався. Він також помітив, що вона густо напудрена. І зі смутком подумав, що тепер без цього вже не обійтися, і певно їй самій від цього ще більш смутно. Час! Час! Час! Його невпинна руйнівна робота. Вона старіє, старіє, старіє! І вона нічого не може зробити, тільки засмучуватися, тому що вона чудово знає, як він ненавидить ці страшні ознаки старості в жінок, хоча він ніколи не говорив їй про це і вдавав, що не зважає на них.
Йому було дуже шкода її, і він намагався бути з нею якомога ласкавіше. Дивлячись на неї, він подумав, що Береніс, по суті, ставиться до неї без упередження, тож чому б на додачу до цього позірного примирення з Ейлін не влаштувати їй подорож за кордон. Звичайно, не обов’язково, щоб вона їхала з ним, але приблизно в цей самий час, аби створити враження, що в його подружньому житті все гаразд. Навіть якщо вона поїде з ним на одному пароплаві, — можливо, вже вдасться домовитися з тим Толліфером або ще з кимсь і цим самим збути її з рук. І було б добре, якби ця людина, що візьметься розважати її, була би при ній не тільки тут, але й за кордоном, щоб вона там не заважала йому з Береніс.
— Маєш якісь плани на вечір? — люб’язно запитав він.
— Нічого такого, — холодно відповіла вона, відчуваючи, що за його люб’язністю криється бажання щось від неї домогтися, але що саме, вона не могла здогадатися. — А ти маєш на думці тут пожити якийсь час?
— Так, трошки. У всякому разі час від часу навідуватимусь. Маю певні плани і, можливо, доведеться з’їздити ненадовго за кордон; саме про це і хочу з тобою поговорити.
Він замовк, не впевнений щодо того, як повести далі розмову. Усе це було так складно і важко.
— І я просив би тебе допомогти мені влаштувати прийом для деяких гостей. Ти не проти?
— Ні, — коротко відповіла вона, почуваючи, що все це не має ніякого відношення до неї особисто. Вона бачила, що він зовсім не думає про неї, навіть тепер, після того як вони стільки часу не бачилися. Раптом вона відчула себе вкрай стомленою: який сенс дорікати йому.