Все це означало, що їй доведеться бути постійно обережною, дипломатичною, впевненою в собі, але разом із цим готовою йти на жертви і компроміси.
Ковпервуда також непокоїли подібні думки. Оскільки Береніс тепер стала центром його життя, його турбувало те, як вберегти її від негараздів, на які вона наражалася поруч із ним. І на наступному побаченні він одразу заговорив з нею про всі ці справи.
— Знаєш, Беві, — сказав він, — ця твоя ідея щодо Лондона мені дуже подобається. Тут відкриваються цікаві можливості.
І він розповів їй про свої думки та про історію з двома англійцями.
— Тепер треба було б, — продовжував він, — послати когось до Лондона, щоб дізнатися, чи ця пропозиція лишається в силі. Якщо так, то ніщо не перешкоджає нам здійснити твій план.
І він тепло посміхнувся на знак схвалення її вигадливості.
— З іншого боку, нам є чого стерегтися. По-перше, це газетний розголос, і по-друге, Ейлін. Вона надто романтично налаштована й надто емоційна; нею завжди керують почуття, а не розум. Я багато років уже намагаюсь пояснити їй свій погляд на речі: як людина може, сама того не бажаючи, змінитися. Але вона нічого не хоче розуміти. Вона думає, що люди змінюються тільки з певною метою.
Він зробив паузу й посміхнувся.
— Вона належить до тих жінок, що назавжди пов’язують своє життя з одним чоловіком.
— А тобі це не подобається? — спитала Береніс.
— Навпаки, по-моєму, це прекрасно. Єдина річ у тому, що досі я таким ніколи не був.
— І не будеш, чи не так? — спробувала Береніс його трохи подражнити.
— Облиш! — попросив він. — Не будемо сперечатися! Дозволь я закінчу, люба. Вона просто не розуміє, чому я не можу продовжувати любити її так, як це було раніше. Їй боляче, ба більше! Боюся, її біль тепер перетворився майже на ненависть. Принаймні вона так намагається думати. Але найгірше в усьому цьому те, що бути моєю дружиною — для неї гордість. Вона завжди прагнула виблискувати в світі, власне, і я сам цього прагнув спочатку. Я думав, що це буде нашою спільною перемогою. Та невдовзі я переконався, що Ейлін багато чого не вистачає, вона просто недостатньо розумна. І я відмовився від думки про те, щоб осісти в Чикаґо. Нью-Йорк — ось справжнє місто для людини зі статками. Тож я вирішив спробувати щастя там. Я все більше схилявся до думки про те, що не завжди житиму з Ейлін, і, хочеш вір мені, хочеш ні, але вперше ця думка промайнула в мене, коли я побачив твій портрет в Луїсвіллі — той самий, що тепер завжди зі мною. Лише після цього я вирішив збудувати будинок у Нью-Йорку, який був би водночас галереєю мистецтва і моїм домом. Я думав, що якщо ти колись звернеш на мене увагу...
— Отже, цей чудовий особняк, в якому мені ніколи не доведеться жити, був збудований для мене, — задумливо промовила Береніс. — Як дивно!
— Таке життя, — відповів Ковпервуд. — Але ми можемо бути щасливими.
— Так, можемо, — погодилася вона. — Я тільки подумала, як це дивно. Та мені ні за що не хотілося б засмутити Ейлін.
— Я знаю, що ти незаздрісна й кмітлива. Можливо, ти навіть краще за мене зумієш знайти вихід.
— Думаю, що зумію, — спокійно промовила Береніс.
— Але, окрім Ейлін, треба ще пам’ятати про газети. Вони скрізь переслідують мене. І варто їм дізнатися про цю ідею з Лондоном — якщо я, скажімо, справді візьмусь за це — який тут піднімуть галас! А якщо твоє ім’я десь спливе поруч із моїм, вони накинуться на тебе, мов шуліки. Можливо, слід удочерити тебе, або, коли ми поїдемо до Лондона, виступити твоїм опікуном. Це дало б мені право бути поруч із тобою так, ніби я є розпорядником твого майна. Що ти про це думаєш?
— Що ж, — подумавши, відповіла вона, — іншого виходу я не бачу. Тут потрібно все ретельно обміркувати. І я дбаю не тільки про себе.
— Я в цьому певен, — сказав Ковпервуд, — і якщо нам трохи пощастить, ми подужаємо. Нам слід уникати того, щоб нас бачили разом. Та насамперед, слід придумати, як відволікти увагу Ейлін, адже вона знає про тебе все. Оскільки я часто бував у вас у Нью-Йорку, вона довго підозрювала, що між нами є зв’язок. Звісно, я не міг про це тобі розповісти. Я був тобі, здається, не надто до вподоби.
— Просто я не знала тебе достатньо, — поправила Береніс. — Ти був для мене великою загадкою.
— А тепер?
— Боюся, анітрохи не менше й зараз.
— Не думаю. Одначе щодо Ейлін щось нічого не спадає на думку. Вона надто підозрілива. Поки я живу тут й лише зрідка навідуюся до Нью-Йорка, вона начебто не заперечує. Та якщо я залишу Америку й оселюся в Лондоні, а газети про це писатимуть... — він не закінчив і замислився.