У столітті не бракувало страхітливих форм цієї тези, й насамперед варто згадати московські процеси, організовані Сталіним і його оточенням наприкінці тридцятих років. Зрештою, під виглядом тих процесів ішлося просто про знищення людей, ліквідацію важливої частини комуністичного істеблішменту. Перед нами чисте, реальне насильство. «Стара більшовицька гвардія», як казав Троцький, який був її емблемою й сам поклав за те голову, мала бути стерта з лиця землі.
Навіщо влаштовувати процеси, на яких обраних і найчастіше впокорених людей змушують робити цілковито безглузді зізнання? Хто міг повірити в нісенітницю, буцім такі люди, як Зінов’єв чи Бухарін, усе життя були японськими шпигунами, креатурами Гітлера, запроданцями контрреволюції? Яку мету переслідувала ця неймовірна видимість? Звісно, можна висувати раціональні припущення щодо необхідності, на переконання Сталіна, знищити всіх тих людей. Можна спробувати реконструювати політичну сцену великих чисток[56]. Але набагато складніше збагнути необхідність процесів, тим паче, що, зрештою, багатьох високих посадовців, особливо серед офіцерського складу, знищували в катівнях таємних служб без найменшого публічного розголосу. Адже ті процеси — чистісінькі театральні вигадки. Самі обвинувачені, ретельно підготовлені за допомогою тортур, мали грати свої ролі з наперед розписаними і зрежисованими за кулісами режиму репліками. Дуже повчально в цьому сенсі прочитати стенографію процесу Бухаріна[57], на якому відбувся помітний зсув у звичній схемі, коли в якийсь момент уся мізансцена почала руйнуватися під дією реального видимості [le reel du semblant], що перестало виконувати свою функцію.
Здається, абсолютне насильство реального (в цьому випадку — терористична партія-держава) справді змушене виявляти себе через репрезентацію, що, втім, переконувала лише тих (і, треба визнати, їх немало), хто наперед вирішив бути переконаним. Зрештою, саме вони, переконані комуністи, визнали беззастережну ліквідацію «ворогів народу». І щоб дістати їхнє схвалення, процеси були не так вже й потрібні. Здається, їхня пристрасть реального тим більше звільняла їх від болючої видимості, що менше вони могли пояснити скептикам її механізм. Тож ми залишаємося з такою от загадкою, що торкається одного з найбільших запитань століття: як видимість функціонує в пристрасті реального, пристрасті, що виносить політику за межі Добра і Зла?
Гадаю, суть ось у чому (власне, Геґель це дуже рано збагнув, розмірковуючи про революційний Терор[58]): реальне, осмислене в його випадковій абсолютності, ніколи не досить реальне, щоб не бути запідозреним у своїй видимості. Пристрасть реального — це неминуче й підозра. Ніщо не може засвідчити, що реальне є реальним, ніщо, крім вигадки, коли вона грає роль реального. На всіх суб’єктивних категоріях революційної або абсолютної політики, як-от «переконання», «вірність», «чеснота», «класова позиція», «служіння партії», «революційний запал» тощо, відбилася підозра, що гадана точка реального тої чи тої категорії насправді не що інше, як видимість. Отже, взаємозв’язок категорії та її об’єкта треба завжди публічно очищати. Тобто очищати суб’єктів серед тих, хто покликається на зазначену категорію, тобто чистити самі революційні кадри. Й важливо це робити за церемоніалом, що дає всім урок про непевності реального. Очищення — одне з великих гасел століття. Це чітко й голосно промовив Сталін: «Партія зміцнює себе, очищуючись»[59].
Не хотілося б, щоб ці дещо гіркі судження лили воду на млин сучасного млявого й моралізаторського критикування абсолютної політики чи «тоталітаризму». Тут я витлумачую певну сингулярність і властиву їй велич, навіть тоді, коли ця велич, з погляду концепції реального, на своєму споді приховує надзвичайне насильство.
Щоб порвати з будь-якою антиполітичною інтерпретацією цих темних сторін, хочу підкреслити, що очищення, наприклад, було також визначальним гаслом для художньої діяльності. Митці жадали чистого мистецтва, мистецтва, в якому роль видимості полягає в тому, щоб вказати на гостроту реального. Також науковці прагли — через аксіоматику та формалізм — очистити математичне реальне від будь-якого, просторового або числового, уявного інтуїцій. І так далі. Ідея, за якою силу здобувають через очищення форми, зовсім не була монополізована Сталіним. Або Піранделло. Спільною для всіх цих спроб, знову ж таки, була пристрасть реального.
Повернімося на хвилину до геґелівського передбачення цієї теми. В «Феноменології духу» Геґель намагається пояснити, чому Французька революція була терористичною. Його теза така: революція — суб’єктивна фігура абсолютної свободи. Але абсолютна свобода — це свобода, що не пов’язана з жодною об’єктивною репрезентацією Блага. Отже, це свобода без критерію, свобода, ефективності якої ніколи ніщо не засвідчує. Завжди виникають підстави думати, ніби той чи той суб’єкт зраджує. Отже, сутність абсолютної свободи, зрештою, дається в конкретному досвіді як свобода-що-має-бути-зраджена. Суб’єктивне ім’я справжньої свободи — Чеснота. Однак неможливо виокремити надійний спільний критерій чесноти. Все підштовхує до думки про панування протилежності чесноти, ім’я якій «корупція»[60]. Сутність реальної свободи, врешті-решт, є боротьба проти корупції. А оскільки корупція — «природний» стан речей, це означає: кожен — підозрілий. Отож свобода цілком логічно здійснюється як «закон про підозрілих» і безперервна чистка.
Для нас важливо ось що: під підозру підпадають тоді, коли немає формального критерію, що дозволяє відокремити реальне від видимості. Коли немає такого критерію, діє логіка: що більше суб’єктивне переконання подає себе як реальне, то більше його треба підозрювати. Отже, на вершині революційної держави, там, де безнастанно проголошують жагу до свободи, виявляють найбільше зрадників. Зрадник — це й очільник, і, зрештою, ти сам. Яка ж за цих умов єдина певна річ? Це ніщо. Тільки ніщо уникає підозри, позаяк не зазіхає на жодне реальне. Логіка очищення, як тонко зазначає Геґель, прикликає ніщо. Смерть — ось, нарешті, єдине можливе ім’я чистої свободи, а «добре померти» — єдина річ, яку насправді не можна запідозрити. Словом, дуже проста максима: власне, всупереч тому, що робить театр a contrario, удавано померти неможливо.
Виходить, наше століття, захоплене пристрастю реального в усіх можливих виявах, а не тільки в політиці, було століттям деструкції.
Втім, одразу треба вказати на два орієнтири. Один свідчить про деструкцію, руйнацію як таку, віддається безмежному завданню чистки. Другий намагається виміряти неминучу негативність; цю операцію я називаю «віднімальною» [soustractive]. Деструкція чи віднімання? Такою була центральна дискусія століття. Якою була активна фігура негативного боку пристрасті реального? Я настільки переймаюсь конфліктом цих двох орієнтирів, що присвятив їм найважливіші свої книги. В «Теорії суб’єкта» (1982) ціла частина книжки мала назву «Нестача і деструкція». Тоді я обґрунтовував провісницькі слова Маларме: «Руйнація була моєю Беатриче»[61]. У «Бутті та події» (1988) я вдався до відвертої самокритики й показав, що «віднімальна» думка про негативність здатна здолати сліпий імператив деструкції та чистки.
Мистецтво слугує найпершим дороговказом для осмислення пари деструкція/віднімання. Століття переживає себе як художня негативність у тому розумінні, що один з його мотивів, передбачений ХІХ століттям (наприклад, у тексті Маларме «Криза вірша» або — ще далі — в «Естетиці» Геґеля), розвиває тему кінця мистецтва, кінця репрезентації, кінця живопису, зрештою, творчості. Позаду цього мотиву кінця треба з’ясувати, знову ж таки: які стосунки мистецтво підтримує з реальним або що таке реальне мистецтва?
З цього приводу я хотів би згадати Малевича. Малевич народився в Києві 1878 року. До Парижа прибув 1911 року. Вже тоді він малює за геометричними принципами. Відтак близько 1912-1913 років у співпраці з Маяковським він переходить до іншого вчення — супрематизму.
56
Беручи до уваги схильність нинішніх французьких істориків до моралізаторства, ба навіть, як показала книга Франсуа Фюре про комунізм, кокетства, з яким вони намагаються бути не чим іншим, як ліберальними пропагандистами, за інтелектуально переконливим аналізом сталінського періоду СРСР, безперечно, треба звернутися до англосаксонських та американських дослідників. Утім, за точку відліку, чим була постать «батька народів», можна взяти дуже пізнавальний збірник документів, який впорядкувала й прокоментувала Лілі Марку: «Сталін очима мешканців Кремля» (Lilly Marcou,
Що стосується, зокрема, сибірського ГУЛАГу, не може бути нічого кращого, ніж «Колимські оповідання» Шаламова. Ці оповідання, без жодного сумніву, шедевр століття. Вони набагато вищі за неповороткі побудови Солженіцина, який відтоді перейшов на слов’янофільські й дещо антисемітські позиції (що очевидно всім, окрім деяких наших ренегатів серед колишніх маоїстів).
57
Чудова невелика книжка з цього питання — «Московські процеси» П’єра Бруе (Pierre Broué,
58
Варто перечитати дуже інтенсивний уривок з «Феноменології духу», присвячений Терору:
59
Насправді вислів належить П. Ласалю й наведений в листі до Маркса від 24 червня 1852 р. Сталін міг знати його з книжки Леніна «Що робити?», вирвавши фразу з контексту. —
60
Стосовно питань, пов’язаних з Французькою революцією, висвітлених у антидіалектичній перспективі, треба звернутися до розвідки Сильвена Лазарю «Категорія революції у Французькій революції» («La catégorie de Révolution dans la Révolution française»,
61
Лист Ежену Лефебюру від 27 травня 1867 р.: «Я творив свої твори цілком зі