На мою думку, ця збірка — одна з найголовніших книг століття. Шедевр у всіх смислах: винахідливість, сміливість, літературна майстерність, захопливий розум. Ці тексти можна читати й як чільний витвір людського духу, творіння, не позбавлені дивовижної очевидності, вільні від інтересу, який закидають психоаналітичним розумуванням. Окрім того, доволі прикметно, що попри тисячі спроб, до яких вдавались люди великого таланту, жодна оповідь клінічного випадку, жодне транслювання окремих аналітичних процесів так і не спромоглися дотягнутись до цих п’яти розвідок Фройда. Можемо твердити, що перед нами безповоротні випадки, — чи йдеться про істерію у випадку Дори, нав’язливий невроз «людини зі щурами», фобію маленького Ганса, параною президента Шребера або межовий стан неврозу і психозу «людини-вовка». П’ять досліджень, видобутих із загалом невтішного матеріалу продуктів несвідомого, постають як наше «вікопомне надбання». Увічнення зневаженої куховарні людського характеру вимагало неабиякої витривалості й генія.
Тож цілком доречно було б запитати, як у «П’яти клінічних випадках» Фройд розцінює власне дерзання перед реальним статі чи перед ментальною генеалогією сексуальності або ж як він розглядав зустріч (у постановці якої він виступає першим суб’єктом) думки й статі, «віч-на-віч», що не набуває форми моральної інквізиції, а досліджує визначальний вплив реальних перетворень статі насамперед на організацію думки, а не на більшу чи меншу здатність думки контролювати сексуальний потяг.
Почнемо з тексту, взятого з передмови до випадку Дори. Він датується 1905 роком, як і перша російська революція, та, яку більшовики згодом назвуть «генеральною репетицією» (Жовтневої революції 17-го).
У цій історії хвороби, в яку я вимушений ввести обмеження у зв’язку з лікарським обов’язком зберігати таємницю і через несприятливий збіг обставин, з усією відвертістю обговорюватимуться сексуальні стосунки, своїми справжніми іменами називатимуться органи й функції статевого життя. Цнотливий читач на основі моєї оповіді може легко дійти до переконання, що я не посоромився говорити з юною особою жіночої статі на цю тему такою мовою. Ймовірно, я маю тепер захищатися й від такого закиду. Але я просто вдаюся до права гінекологів (хоча й набагато скромніше) і пояснюю як появу однієї з ознак перверзної і дивної хтивості те, що хтось може випадково сприйняти за гарний засіб для збудження або задоволення сексуальної жадоби.
Цей текст, присвячений темі, яка нас цікавить, і справді дуже насичений. Тут Фройд висловлює гостре усвідомлення перемін, запроваджуючи їх у контексті статі й сексуальності. Водночас турбота про захист, сказати б, «суспільного» типу, поєднана, без сумніву, з несвідомим опором, штовхає його до непроаналізованого заперечення, яке б, звичайно, не залишилось непоміченим, якби йшлося про когось іншого. Річ у тім, і нам відомо це з тих чи інших проявів, що одна з величних рис Фройда (як, зрештою, і Кантора, можливо, третього інтелектуального джерела ХХ століття разом із Леніним і власне Фройдом) полягає у спробі творити, попри власні переконання, й надати сексуальності — за обширом її наслідків на думку — такого розмаху, до якого сам він зовсім не був готовий, до якого навіть мав лише спонтанну антипатію. Так само Кантор у царині математики, торкаючись нескінченності й відмовляючи їй у піднесеному зв’язку з Єдиним [l’Un], пішов проти власних теологічних переконань.
Якщо ми будемо рухатися від явного до неявного або від усвідомлених тез до несвідомих операцій, текст Фройда повідомить нам чотири речі:
1. «Я лише називаю сексуальність такою, яка вона є, іменую об’єкти, пов’язані зі статтю, говорю відверто». Це зізнання видається дуже простим або самозрозумілим. Насправді за тогочасних умов воно — фундаментальне. Звісно, психоаналітичний винахід полягає в тому, щоб утримувати думку перед лицем сексуального як такого. Але істотно те, що тут ідеться не просто про питання пізнання. Як не переставав доводити Фуко, ніколи не було проблем із волею до «пізнання сексу», адже таке пізнання завжди було пов’язане з ефектами здатності контролювати тіло й, зокрема, тілесні стосунки. Особливість Фройдового підходу в тому, що зіткнення [face-à-face] із сексуальним належить не до режиму знання, а до режиму іменування, втручання, того, що він називає «відвертим обговоренням», власне, намагаючись від’єднати ефекти сексуального від будь-якої суто когнітивної оцінки і, як наслідок, від будь-якого підпорядкування владі норми. З такого погляду, засвідчення «онтології» сексуального (сексуальне як воно є, «органи і функції») добре підтримує емансипацію судження. Мало-помалу, хоче він того чи ні, психоаналіз супроводжуватиме занепад визначених норм, завдяки яким організовувалось знання сексуальності. Тобто в думці, у зіткненні — як у «не-знаному» [in-su] будь-якої думки — він надасть сексуальності статусність, можна сказати «шляхетність», з якою жодна з норм до того не могла змиритись.
Тут Фройд усвідомлює свою оригінальність, сміливість, приймає зустріч «віч-на-віч» думки/сексуальності як справжній розрив.
2. «Я не вагаюсь обговорювати це з юною особою жіночої статі». Питання жіночості, автономії жіночої сексуальності та її ефектів — це один із чільних переворотів, який психоаналіз водночас ініціює, супроводжує й, нарешті, за яким рухається далі. У випадку Дори треба було, зрештою, більше слухати (сприймати буквально) те, що юна дівчина мала сказати про стать, аніж «дискутувати» з нею. Адже психоаналіз, що народжується, — це передусім рішення прислухатись до істеричного промовляння, не записуючи його поспіхом до відьомства, що витікає із забобонів чи кострищ. Заплутаний лабіринт цього промовляння, в який вступає Фройд, створюючи нову царину думки, треба звідати навіть у найпотаємніших куточках сексуальності. Жінок від цього промовляння відсторонювати не можна, про що від самого початку поширення вчення свідчить уже сама кількість психоаналітикинь. Із цього починається довга історія видозміни сексуальності в столітті, спричинена насамперед відкритим долученням у мисленні її жіночого виміру, відтак, трохи згодом — творчого потенціалу її гомосексуального складника. Психоаналіз, звичайно, не єдиний, що рухається в цьому напрямі. Але досить прочитати випадок Дори, щоб пересвідчитись, що 1905 року Фройд не пас задніх.
3. Формула, за якою Фройд претендує на більш скромну роль, ніж у гінеколога, вводить захисну стратегію. Гінеколог, зникнення якого геть не спроста прагне сьогодні держава, підтримує мотив суто об’єктивних стосунків щодо перемін статі. Під покровом цієї об’єктивності мільйони жінок знайшли, як таємно захистити деякі тілесні зони власної суб’єктивації. На це сучасна економіка відповідає залізною аргументацією: якщо це об’єктивність, то вона чогось коштує, а спеціалізація — не з дешевих задоволень. Зверніться до вашого терапевта. Якщо це суб’єктивність, то її не існує, а отже, вона нічого не може коштувати. Ідіть собі. Або ж це розкіш. Летіть на консультації до Лос-Анджелеса.
Такий закон нашого світу — усе об’єктивне треба підпорядкувати ринкові, а суб’єктивне може правити тільки за недоступну розкіш.
Хай там як, коли Фройд претендує на роль гінеколога, він сильно десуб’єктивує свою думку, переплетену із сексуалізованим промовлянням юної дівчини-істерички. Але що він розуміє під «скромнішими» правами? Що Дора не роздягалась? Фройд чудово знає: підхід до сексуальності з погляду її ефективності в конституюванні суб’єкта постає з (перехідної) оголеності, до якої медичне оголення не має жодного стосунку.