Активний, насильницький, навіть терористичний нігілізм століття, який вчувається навіть у високій поезії нашого посла, ближчий до Канта, ніж його сучасний вдоволений і людинолюбний двійник. Адже він стверджує, що бажання щастя — це те, що забороняє велич. І загалом, щоб кинутись у кочівну пригоду, виткану зі «світань і вогнів», щоб осяяти «смерк духу», треба вміти задовольнятися «рухом трав» і міркувати про відсутність. Може, тоді якось надвечір люди піддадуться недозволеній п’янкій силі «зерен індійського коккулюсу».
Де ми опиняємося, з яким анабазисом сорок років потому? Що говорить після нацизму і війни Пауль Целан?
На запитання «хто говорить?» поезія відповідає: ніхто. Є тільки голос, ув’язнене поезією безлике слово. Майже в той самий час Бекет у «Компанії» починає так: «Голос, у темряві». Перс урівноважив «я» і «ми», а в поезії Целана й прозі Бекета більше немає ні «я», ні «ми» — є якийсь голос, що намагається торувати шлях. У коротких, майже мовчазних рядках вірша, якнайдалі від повноводних строф Перса, цей голос, креслення голосу, шепотітиме, що ж таке анабазис, «Угору й Назад», абсолютно точний переклад дієслова αναβανειν. Він його креслить із самого початку вірша за допомогою трьох уразливих і майже неймовірних сполучень: «написане щільно», «незрушно-правдиве», «в серцесвітле майбутнє».
Тут шепіт про можливість шляху, шляху відчутного просвіту («серцесвітлого»). Для Сен-Жон Перса шлях — це відкритість простору, як він каже на початку «Анабазису», «під кіньми нашими земля, що без мигдалю». Жодної проблеми шляху. Целан, навпаки, запитує себе: а чи є шлях? І відповідає, безперечно, так, шлях є, «щільно між мурами», але якщо й правдивий (і наскільки правдивий), то незрушний [impraticable].
Ми на іншому боці століття. Епічний нігілізм, у його нацистській фігурі, породив лише бійню. Більше неможливо входити невимушено й природно в епічний вимір так, ніби нічого не сталося. Проте, якщо немає прямого епічного тлумачення, що ж тоді анабазис? Як іти «Вгору й Назад»?
У цьому плані Целан повертається до морського виміру — до «Море! Море!» греків. Анабазис починається з морського сигналу. У деяких портах стоять буї, які сигналять щораз, коли море відходить. Звуки цих буїв, «світло-дзвонні тони», сумні звуки «скорботних буїв» — це момент призову, поклику. Для анабазису це момент небезпеки і краси.
Значення цього образу полягає в тому, що анабазис вимагає іншого, голосу іншого. Приймаючи поклик, його загадку, Целан пориває з темою порожнього й самодостатнього блукання. Треба, щоби щось зустрілося. Образи моря слугують за дороговказ інакшого. На місце теми братерства приходить тема інакшого. Там, де важило братерське насильство, місце заступає мінімальна різниця подуву іншого, сигналу буїв, «дум-, дун-, ун-», що нагадує музичний мотет Моцарта («unde suspirat cor»[71]), щоб довести, що мізерна вбогість поклику несе найвище значення.
Все так облаштовано, щоб у «розв’язаних, зав’язаних» кличних сигналах із їхньою поміччю прийшло «наше», яке більше не є «ми» епопеї. Як здійснити наше інакше — ось питання Целана. Відмінність відчувається, проблема в тому, як зробити її нашою. Наскільки це вдасться, настільки й є анабазис. Тут немає інтеріоризації, привласнення. «Ми» не стає субстанцією в якості «я». Наявний чистий поклик, незначна відмінність, яку треба зробити «нашою» просто тому, що ми її зустріли.
Складність у тому (й це правда, вона є в усьому анабазисі), що цій спробі ніщо не передує, ніщо її не підготовлює. Ми не стоїмо ані поряд нас самих, ані на шляху, знаному наперед. Ми стоїмо (дивовижна назва анабазису й усього століття) «аж геть у незвіданому». І саме тут, у незвіданій, загубленій точці, треба рушати «Вгору й Назад», отут одного дня ми зможемо повернути до «серцесвітлого майбутнього». Саме тут винаходить себе анабазис.
У власному русі твориться не ми-суб’єкт, а «Вільно- / Плинне / Слово-шатро: / Разом». Слово-шатро — це слово, що дає притулок. Можна знайти притулок у бутті-разом, але ж немає братерського злиття: целанівське «ми» не одне й те саме, що й «я».
Отож століття — свідок глибокої зміни питання про «ми». Вже було «ми» братерства, яке Сартр у «Критиці діалектичного розуму», опублікованій, зазначимо, тоді ж, коли Целан пише «Анабазис», кваліфікує як братерство-терор. Таке «ми» має «я» за свій ідеал, і немає другої інакшості, крім ворога. Світ відкритий цьому блукальному й переможному «ми». Ця фігура відбивається, пишномовно-риторично, в кочівному шукачі пригод Сен-Жон Перса. Це «ми-я» самоцінне, нічому не призначене. Целанівське «ми» не підпадає під ідеал «я», позаяк у нього вже залучена різниця, як заледве вловний поклик. «Ми» випадковим чином підвішене до анабазису, що сходить — поза будь-якими заздалегідь відомими шляхами — до цього «разом», яке ще зберігає інакшість.
Від кінця 70-х років століття лишило нам запитання: що таке «ми», яке не підлягає ідеалові «я», яке не претендує бути суб’єктом? Проблема — не дійти до кінця будь-якого живого колективу, до чистого зникнення «ми». Ми відмовляємося повторювати за діячами нинішньої Реставрації: немає нічого, крім індивідів, що змагаються в конкурентній гонитві за щастям, а будь-яке активне братерство викликає підозру.
Щодо Целана, він зберігає поняття «разом» [l’ensemble]. Це, нагадаємо, було головне гасло вуличних маніфестацій грудня 1995 року[72]. Не було іншого гасла, що могло б озвучити анабазис маніфестантів. І це жодним чином не даремне слово, коли бачимо, як у невеликих містечках, як-от Роані, більше половини мешканців висипали на вулиці протестувати, й не один раз, із одним словом на вустах: «Усі разом, усі разом, ось так!» Все, що сьогодні ще не зійшло на пси, запитує себе, звідки може постати оце «ми», яке б не підлягало ідеалові злиплого і вояцького «я», що тяжіло над авантюрою століття, «ми», що вільно передає своє іманентне розмаїття, але й не розчиняється намарно. Що значить «ми» в часи миру, а не війни? Як перейти від братерського «ми» епопеї до розмаїтого «ми» разом [l’ensemble], ніколи не поступаючись у вимозі, що ось є «ми»? Я живу також у цьому запитанні.
12 січня 2000 р.
9. Сім варіацій
Нині ми потрапили під домінування штучного індивідуалізму. Мільйонам маніфестантів, що вийшли 1995 року на вулиці з гаслом «Усі разом!» (що нагадує целанівське слово-шатро), пропаганда протиставляє «очевидність» індивіда в конкурентній гонитві за успіхом і щастям. Те саме в царині літератури: книжковий ринок перенасичений біографіями та автобіографіями. Гідними інтересу вважається лише те, що китайці з їхньою пристрастю до переліків назвали б «три романи»: роман з грошима, роман із соціальною й економічною кар’єрою, роман із сексом. Усе інше — архаїка, абстракція, що тхне тоталітарним минулим. Під виглядом «сучасності» нам підсовують загальники, Я-ідеали і три згаданих романи. Із лютим завзяттям нам нав’язують те, чого немає, але що має бути.
Ми принаймні усвідомлюємо, що ця пропаганда, яка далеко не така рівнозначна, як вона стверджує, природі речей і суб’єктам, демократично вписаних в мас-медіа, є силуване й грубе перевертання всього, чого століття бажало й винаходило. Хоч якими були її часто нещадно протилежні варіанти, плин думки, яка наклала відбиток на епоху, що завершується, стверджувала, що кожна справжня суб’єктивація — колективна, а кожна справжня розумова сила передбачає конструювання «ми». Ось чому вона була переконана, що суб’єкт неодмінно вимірюється в площині історичності. Інакше кажучи, суб’єкт — це те, що у своїй розбудові резонує із силою події. Це одна з форм того, що я назвав пристрастю реального: переконаність, що суб’єктивна воля, постаючи з події, може досягти в цьому світі небачених можливостей; зовсім не будучи безплідною вигадкою, воля доглибно торкається реального.
72
1995 року мільйони людей, демонструючи небачену солідарність, виступили проти ініційованої президентом Ж. Шираком реформи системи соціального страхування, внаслідок чого Ширак мусив відступити і втратив парламентську більшість. —